Леонід Охріменко з райцентру Кам'янка на Черкащині відзначає своє 94-річчя 15 липня. Колегам по роботі в районному будинку культури виставлятиме могорич уже після відпустки. Він там працює художником-оформлювачем. Ще грає в духовому оркестрі. До дня народження будує навколо подвір'я нову металеву огорожу.
— Тепер уже й гостей не соромно в двір кликать, бо був старий дерев'яний тин, похилений і трухлявий, як у бідної вдови, — Леонід Павлович відчиняє червону хвіртку. Із голови скидає сірий кашкет, пригладжує кострубатою п'ятірнею коротке волосся, знову одягає картуз.
— Якби знав, що ви приїдете, трохи поприбирався б, зранку вже запачкався на городі, — тре засмальцьовані на колінах сині штани. — Мене піврайону знають, і ніколи ніхто не казав, що Павлович неряха. То може з вами й підснідаємо, у мене ж і винце є домашнє, мед і ковбаски шматочок у холодильнику. Бо ще ж не снідав із шостої ранку, роботи багато.
Відмахується досадливо рукою, як кажу, що за кермом.
— Колись часто діти заходили, помагали. У мене їх п'ятеро було, два сина й три дочки. Тепер одна Валя осталася. Прибіжить після роботи пару раз у тиждень, бо на другому краю міста живе, їсти зварить і все. Внук Андрій із тестем помагають по хазяйству, як важка робота. Дві внучки ще є, але вони далеко. Одна аж у Германії.
Прибирає з лавки цвілу від дощів клейонку, сідає, кривиться й потирає праву руку. Каже, що місяць тому розтягнув м'язи, як носив у відрах бетон.
— Приписав костоправ чи, як кажуть, травматолог, блокаду, дали двоє уколів, а не помогло. Треба трохи менше нагрузки давати. А то весь час думаю, що молодий ше. Ех, як був дурний у роботі, то таким і остався. Може, того й живий ше, шо болить все від роботи. Жінку Неонілу поховав 1982 року. От вам і довге життя. Але руки ніколи не опускав. Зіщемлю зуби від журби й давай щось робить. Сапу беру, і на город. Робота попускає. А от горе від творчої роботи в мені геть охоту відбило. За минулі два роки померли троє дітей. Відтоді не можу малювати. Усе життя картини писав, понад 200 є.
Чорний линяючий кіт вбігає до кімнати, голосно нявчить і треться об калоші. Далі забігають ще троє. Хазяїн відганяє неквапливо ногою.
— Немає тюльки, сам на картоплі сидю, бо на тин усі гроші пішли. Ото ті коти приблудні. Біжать з усього кутка, бо шось поїсти перепаде. Я й імен їм не давав, так і називаю: рижий, чорний, рябий. Усе одно, забуду, пам'ять не та.
До двору заходить онук 36-річний Андрій. У руках тримає кульок із запчастинами до скутера.
— Ех, діду, казав тобі, шо японського треба було брать, ним 100 років їздив би. У мене оно "Хонда", неубиваємий. А коло цього китайського тільки мучимося. Віддав 28 гривень за свічку і це ше не гарантія, що їздитиме.
У понеділок планує поїхати скутером до лікарні, щоб там подивилися руку. Іще до офтальмолога, бо букви вже з рік, як розпливаються. Потім поїде скутером на базар, купить м'яса, сала, цукерок.
— Здоров'я залежить від того, що ми їмо. Якщо хочеться м'яска чи ковбаски, ну щось добреньке, то треба купить і з'їсти. Бо то організм требує. Не розумію тих людей, що на машину коплять, а дитині апельсину не куплять. Хіба ж те дитя нормальним виросте, коли організм не отримує необхідного?
Згадує, як його спинив даїшник.
— Як тільки купив був скутера, оформив картку водія, зупиняє в центрі міста міліціонер. Подивився права, спитав рік народження. А потім: "Діду, а ви хоть дорогу бачите, чи навмання? Може, в ваші года краще б пішком ходить?". А я йому на те: "Ану, синок, давай мені бутилочку з-під медикаментів та й провіримо, хто оті воші краще розгледить".
1 
1
Коментарі