Вісім років по Україні та ближньому зарубіжжі подорожує запорізький цирк-шапіто "Вікторія". На стадіоні "Іллічівець" в Умані на Черкащині стоять декілька вантажівок та вагончиків. Сіткою огороджена територія для тварин. Пасеться прив'язаний поні.
— Нас тут 30 человек. Все стали большой семьей, — зустрічає біля каси адміністратор Армен Айрапетян, 35 років. — Колектив у нас з усієї України. Узимку відсиджуються по домах, із дітьми й батьками. А як потепліє, ми в кибитках по гастролях. По дев'ять місяців не буваємо вдома.
Біля розкладного куполу цирку двоє дівчат засмагають на лежаках, кілька старших жінок перуть у тазиках. На мотузках розвішані циркові трико. Чоловік на сходах вагончика чистить картоплю.
— Побут у нас відрізняється від домашнього. Бо живемо у вагончиках. Тісно, але є все необхідне, — показує на касу, де дівчина продає квитки на виставу. Піднімає стільницю — під нею плитка. — У побуті плита. Кинув столешницю — і каса готова. Це для нас звичні речі.
До кліток із собаками-далматинцями підходить дресирувальник Олександр Болдирєв, 35 років.
— Я з Луганська, — розказує. — Кілька тижнів тому до мене мама приїздила. Спробувала пожити в таких умовах. Терпіла-терпіла, а потім каже: "Здаюся. Я так не можу". Відправив її додому. А ми вже всі звикли. Я в цирку й з дружиною познайомився. Алевтина теж дресирувальниця. Тепер працюємо вдвох.
Олександр проводить до вольєрів із собаками та мавпами. З однієї клітки стирчить волохата лапа з 20-сантиметровими кігтями. Олександр тисне її.
— Тут у нас три дорослі ведмеді: Кирило, Семен і Беня-Одесит. Вага кожного по 450 кілограмів. А трохи далі ще малий гімалайський Фома. Я вже понад 10 років дресирую тварин. Процес не швидкий. Ризику багато. Перед тим, як узяти будь-яку тварину, ми з дружиною кілька років збираємо про неї інформацію — де живе, що їсть, які особливості утримання. Треба брати ще маленькою, аби звикала до дресирувальника. Як брали з Алевтиною ведмежат, мусили з ними цілодобово бути. Доходило до того, що спати лягали втрьох — я, жінка й ведмідь. Ведмежата серед ночі на ліжку тирло зроблять, ще й нагадити могли. Але що поробиш? У кожній роботі свої недоліки.
Дресирувальникам найкраще працювати в парі, за технікою безпеки.
— Усяке може статися, — каже Олександр. — Тварина може захворіти, роздратуватися. Якщо на арені чи в клітці дресирувальник сам, запросто порве його. Дружині якось ведмідь ледь не відірвав палець. Якщо тварина відчула смак крові, її треба списувати.
У ящиках стоять риба, печиво та овочі для звірів.
— Голодом нікого не моримо, бо тварини дорогі й робочі. Ведмедям купуємо полуницю, малину й кавуни. На ринку торік купляли по чотири ящики малини за день. Як розвантажували, мамки з колясками гуляли. Стали цікавитися, для кого скільки малини привезли. Кажу — для ведмедів. Вони аж роти пороззявляли. Кажуть, ми й дітям не завжди можемо купити малини, а ви ведмедів годуєте. У сезон фруктів організм тварини має взяти все необхідне.
Олександр виймає з клітки чорну лисицю Шурку.
— Дресирувальники знають, що найкраще, аби тварини росли в парі. При чому різні. Шурка в нас із пуделем виросла. Якось уночі лишили її на вулиці у вольєрі. Шурка підкоп зробила і втекла. Кругом темнота. Як тут чорну лисицю шукати? Випустили пуделя. Шурка друга примітила й бігом до нього вискочила.
Чоловік відчиняє клітку з мавпою. Показує макаку Максима.
— Це в нас гроза прокурорів, — сміється. — Якось були на гастролях в одному місті. Після вистави до клітки з тваринами підійшов чоловік. Пізніше вияснилося, що прокурор того міста. Вирішив на тварин глянути. У тварин є така мулька — аби показати, що ти вожак, треба впевнено і прямо дивитися в очі. Максим зрозумів, що він тут головний. Набрав своїх екскрементів і прокурору в обличчя жбурнув. Але чиновник виявився нормальний, обтерся й посміявся з того.
2 
1
Коментарі
1