"Мене поклали на збереження, а він почав гуляти"

 

— Усе було, як у кіно. Мені 16, йому 21, — каже поетеса 48-річна Наталія Павлик із міста Переяслав-Хмельницький на Київщині.

Жінка рвучко відкриває двері місцевого кафе, сідає за столиком у кутку. Знімає із себе бузкову куртку. На ній чорна сукня в білі квіти.

— Спідниць не люблю і фарбуватися теж. Але сьогодні зробила виняток — одягла сукню і губи підвела.

Старшокласницею я ходила у сільський клуб на танці. Пам'ятаю як зараз: художній керівник ансамблю "Веселі ноти" Петро налаштовує апаратуру: "Раз-два-три". Усі сміються: "Петя вміє тільки до трьох рахувати", а я чую його і млію. Всі танцюють, а я тільки в його бік пряду очима. Невисокого зросту, худорлявий, з повнявими губами. Він грав на гітарі, я теж навчилася, — відпиває каву. — Щовечора проводжав іншу дівчину. Я його цим не діймала. Про почуття не казала, завжди чекаю ініціативу від чоловіка. Якось привела подругу до його кабінету, щоб послухав, як вона співає. Я вділа жовте плаття з червоними розводами. Стояли біля вікна, за тюлем, і він мене поцілував. Смак був особливий, я довго не хотіла вмиватися.

1981-го Петро одружився. Я сиділа на уроці історії й чула, як на його весіллі грає музика. Виявилося, що то Алла провела його в армію і чекала. Він їй пообіцяв женитися. За рік вони виїхали в інше місто. Думала, що минеться, як усяка хвороба, але ж ні. Не могла забути, бо добре взяло. Гляну на його двір, і серце защемить. У знайомих фотографії взяла, снився часто.

Наталія вивчилася, стала працювати у Переяславському музеї одягу, згодом очолила його.

— Йшли роки, я лишалася сама, хоч пропонували вийти заміж не раз. Лісник Толя хотів одружитися, та мені з ним не затишно. Був Ігор на чотири роки молодший, але і з ним не судилося. Уявляла, що Петро розлучиться і знайде мене. Однокласниці заміж повиходили, на мене стали казати "стара дівка", а мене це не діймало.

Через вісім років чекання Наталія написала Петрові листа "Ти мені потрібен, я тебе не забула".

— Допекло вже так, що не могла мовчати. Зустрілися в Києві. Явився з тортом і квітами. Серце моє впало. "Какой интересный мужчина", — сказала знайома. Посиділи на лавочці в парку, поговорили. Спитав, чи є в мене хто. Тоді став плакатися в жилетку: має двоє дітей, але в сім'ї не ладиться. Збирається розлучатися. Ми роз'їхалися, — Наталія нервово крутить у руках в'язку ключів.

— І ось через 20 років після знайомства друге пришестя Петрове. На роботі мене покликали до телефону: "Привіт, пам'ятаєш Петра?" — "Якби Господь спустився з неба, повірила б, але ти?" — "Хочеш мене побачити, виходь". Дізнався через знайомих, що я незаміжня, що присвятила йому збірку віршів. Вибігаю на вулицю. Йому вже за 40. Видно, що затасканий водочкою і жінками. Але напахчений, з трояндою і кавуном у руках.

Порозмовляли, він кинув фразу: "Мені лишилось тільки за мотузку і в сортир. Потрібна допомога". Знав, що я переймуся ним — розлученим, хворим, у депресії. Приїхав наступного дня в гості й залишився в моєму ліжку. Почали жити разом. Я кинулася рятувати його: борги за квартиру віддала, на роботу влаштувала.

Наталія замовляє собі ще кави.

— Я хотіла дитину, мені 35 було. А він радіє, що нема, це ж лафа для чоловіка. Я — по медиках, діагноз — безпліддя. А в Петра все, як у 20-літнього. У мене істерика, депресія, перший раз у житті щиро сказала: "Господи поможи". І завагітніла. А він сказав: "У мене вже є діти". Йому обов'язки не треба, свободу подавай. Його колишня написала в листі: "И ты еще завел ребенка, мне жаль эту женщину".

Мене поклали на збереження, а він почав гуляти. Як народила Діану, поїхали до матері у село. І тут він із серцем лягає в лікарню. Я йому всі гроші лишила: тільки лікуйся. Готую в матері сумки його провідати. Кинулася в лікарню, кажуть: "Пішов додому купатися". Я — туди. Заходжу, він при параді: нова футболочка, чапики. На кухні дві чашечки з-під кави, цукерки — Дон Жуан. Дізналася, що приходила жінка, яка мстилася гулящому чоловіку. А Петро радий скористатися.

Ми прожили разом 3,5 року. Пробував мене вернути, просив куму помирити нас. Я відмовилась. Живе з жінкою, якій поставив умови: ніякого шлюбу, ніяких дітей. Знайомі сміються: "На старість будете разом". Кажу: "Ні".

×