Надія Лебединська добиралася до Відня чотири доби
— Зранку 24 лютого бачили, як над нашим будинком летіли гелікоптери до аеродрому. Було чутно вибухи й постріли. Постійно здавалося, що якийсь вертоліт впаде на наш дім, бо живемо недалеко від летовища. В цій ситуації не помітила, як молодша донька пішла кататися на велосипеді. Я була шокована. Бігла за нею й бачила, як низько кружляють вертольоти, — розповідає 42-річна Надія ЛЕБЕДИНСЬКА із селища Гостомель Бучанського району на Київщині. Жінка виховує трьох доньок — 17-річну Софію, Марію, 14 років, та 11-річну Єву. О 12:30 з ними виїхала з міста, яке російські окупанти почали бомбити.
Зараз Гостомель — одна з найгарячіших точок війни. Майже все селище контролюють російські окупанти. Місцеві живуть у підвалах. Їжу доставити неможливо. Українська влада намагається створити гуманітарні коридори, щоб вивезти людей. Але російські бойовики постійно зривають евакуацію.
— Коли почалася війна, не було такого, щоб діти плакали чи кричали. Вони були напружені, але згуртовані, — розповідає Надія Лебединська. — Зібралися за 10 хвилин. За місяць це було вже друге дуже сильне потрясіння для нашої сім'ї — 1 лютого помер мій чоловік. Середня донька передусім зняла чорну траурну хустку й батьків наручний годинник. Не знали, що чекає в дорозі. Вкинули в машину сокиру, ножі чоловіка, газовий і травматичний пістолети. Дорогою бачили збитий вертоліт, зруйнований будинок сусідів.
Спершу Надія поїхала до сестри в Оболонський район Києва. Там з її сім'єю добу просиділи в підвалі.
— А потім зателефонував мій двоюрідний дядько з Відня і запропонував їхати до нього, — говорить. — Сестра із родиною захотіли зупинитися в родичів на Закарпатті. Ми з дітьми вирішили їхати.
Коли вирушали з Києва, в нас не було пального. Хотіли заправити машину у Вишгороді, але там уже все розбомбили, міст підірвали. Добре, що один військовий побачив у машині мене з трьома дітьми. Дав команду оператору АЗС заправити нам повний бак.
29 годин родина їхала до Яремчі Надвірнянського району на Івано-Франківщині. Там зупинилися на ночівлю.
— Середня донька нас врятувала. В мене не було сил і останні 100 кілометрів кермувала вона — Марія вже давно досить впевнено водить машину. В Яремчі був великий корок. Їхати довелося дуже повільно.
Наступного дня вирушили в Іршаву на Закарпатті. Там у родичів залишили машину. На кордоні з Угорщиною простояли 8 годин. На іншому боці весь цей час нас чекав мій дядько. Черга просувалася повільно. Кордон перейшли, коли вже стемніло. А потім угорці не дозволяли сідати в приватні авто. Всіх скеровували до автобусів, що мали везти біженців до якогось села. Вже там обіцяли пересадити в машини до тих, хто їх зустрічав. Але нам вдалося вмовити прикордонника. Поїхали з дядьком в Австрію.
Зараз Надія Лебединська з доньками живуть у Відні. З Києва добиралися туди майже чотири доби. Діти навчаються онлайн і займаються із психологом.
— Керівництво Австрії чітко висловлює свою позицію і називає війну в Україні війною. По місту багато плакатів про це. На перших шпальтах газет і журналів — інформація про події в Україні. Сьогодні була в російськомовному магазині. Коли почули, що я з України, всі працівники й покупці підійшли до мене й обняли. Це підтримує. Та все ж дуже хочемо повернутися додому в Гостомель. Не шкодуватиму, якщо мій будинок зруйнований. Головне, щоб рідні, друзі й сусіди були живі. Наш дім уже врятував життя сусідці. П'ять діб вона з батьком, донькою, сестрою та її двома дітьми сиділи без їжі, води та зв'язку. Їхній будинок розбомбили ще 24 лютого. Коли ж сусідка змогла зарядити телефон і зв'язатися зі мною, я вмовила її вибити в моєму домі вікно, щоб забрати звідти воду та продукти. Зараз в місті немає ні газу, ні електрики, ні води. Їжу вони готують на мангалі. Сусідка з родиною досі не виїхала з Гостомеля. Бояться виходити на вулицю, бо поряд у покинутих будинках поселилися якісь чоловіки. Швидше за все, кадирівці. Постійно стріляють. Не випускають із міста людей, бо ховаються за їхніми спинами. Сусідка розповідала, кілька машин, які намагалися виїхати з Гостомеля, оточили російські танки. Вимагали, щоб повертали до Білорусі. Групу людей примусово туди вже відправили. Окупанти вимагали, щоб на камеру розказували, як вони вдячні російським загарбникам.
— Моя подруга з 25 лютого переховувалася в бомбосховищі склозаводу в Гостомелі, — продовжує Надія Лебединська. — Там сиділо 120 осіб. Але 4 березня його повністю розбомбили. Люди самі вибиралися з-під завалів. Вночі один із працівників заводу виводив їх групами по 30 чоловік через заміноване поле до блокпосту з Пущею-Водицею. Вони тримали білий прапор із червоним хрестом і написом "Діти". Але їх все одно обстрілювали з мінометів.
"Не можу спілкуватися з батьками"
Надія Лебединська родом із Керчі. 2001-го переїхала в Київ. Через 10 років із чоловіком придбали будинок у Гостомелі. Батьки жінки живуть у Криму.
— Зараз із ними спілкуватися не можу. Мої батьки вважають, що ми самі по собі стріляємо. Переконати їх, що це не так, неможливо, — розповідає Надія Лебединська. — Кажуть, Росія намагається роззброїти Україну, зробити так звану демілітаризацію й денаціоналізацію. В них лише один наратив — ми самі бомбили Донбас і Одесу. Таким чином виправдовують бомби, які падають на голови їхнім онукам. Коли 10 березня розбили пологовий будинок у Маріуполі, мати назвала документальні зйомки з місця події просто грою акторів. Але при цьому кажу їй: "Вдячна, що ти виховала мене такою, яка я є".
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
2 
1
Коментарі