"Передай гроші. А ще купи патронів і автомат"

 

— Півроку працюю над матеріалами про сина. Збираю інформацію, спілкуюся з бойовими побратимами. Хочу видати про нього книжку, — каже 71-річна Марія Боняківська з Полтави.

Її син 44-річний ­Валерій у жовтні 2014-го загинув у АТО під час зачистки села Нетайлове на Донеччині.

З Марією Карпівною зустрічаємося в її однокімнатній квартирі у мікрорайоні Браїлки. Вона у синій сукні з білим комірцем. Під вікном на столі лежать дві фотографії сина. З них усміхається чоловік у бандані. Поруч стоїть свічка.

— У травні 2014-го я пішла в банк, щоб відкрити картку. Дзвонить мені Валера: "Мамо, треба поговорити". Зустрілися на зупинці. Каже: "Я іду в АТО. Не можу сидіти й дивитися, як убивають дітей". Я була проти. Але сказала: "Ти дорослий, маєш право розпоряджатися своїм життям". Попросив купити квиток до Кіровограда. Звідти їхав у Дніпропетровськ. Воював у батальйоні "Дніпро-1", був командиром розвідувальної групи. Його називали "Кабулом" (Кабул — столиця Афганістану. — ГПУ). В молодості він воював у Афганістані.

— Коли Валера пішов, я стала волонтером, — розповідає Марія Карпівна. — Напечу пиріжків, куплю солодощів і прошу передати автобусом. Пересилала й поштою. Сама не їздила, син заборонив. Для бійців купувала форму, балаклави, тактичні рукавиці, рюкзаки. Гроші збирала по знайомих, хто 30 гривень дасть, хто 50. Один підприємець пере­рахував 300. Була за це безмежно вдячна. Свою пенсію також віддавала, ­інколи на хліб не лишалося. ­Кілька місяців був на передовій без каски і бронежилета. Тоді бракувало навіть патронів. Син часто дзвонив і просив: "Мамо, передай гроші, а ще краще купи патронів і автомат". Останній придбав у сепаратиста за тисячу гривень. А коли я випросила у волонтерів "Полтавського батальйону небайдужих" прилад нічного бачення, у Валери очі світилися так, наче виграв мільйон доларів.

Якийсь час ­базувалися у селищі Велика ­Новосілка на Донеччині, на дачі якогось кума Януковича. Там був приватний зоопарк — гуси, качки. Бійці різали їх на їжу.

— Був також страус. Валері сподобався. Сказав: "А цій ходячій подушці дарую життя". Доглядав за ним. Назвав Фєдя. Сторож мав шапку з помпоном. Птаху подобалася. Підкрадеться ззаду, схопить дзьобом і тікати. Відбіжить подалі, стає і дивиться, чи за ним женуться. Дражнився. Фєдю приваблювало все, що блищало. Помиють хлопці машину, він іде і обов'язково дзьобне. Зробить вм'ятину.

Після смерті Валерія Марія Карпівна привезла страуса в Полтаву.

— Дала слово сину, що за птахом догляну. Домовилася з еко-натуралістичним центром, що візьмуть на утримання. Попросила одного волонтера заїхати у Велику Новосілку. Везли страуса через блокпости. Всюди пропускали. Лише на останньому військовий вирішив зазирнути в бус. Ледь не впав від несподіванки. Їхали на 2,5 години довше, ніж зазвичай. Страус постійно ходив, від цього машину хитало. У натуралістичному центрі Фєді підселили кількох страусих. Взимку самка знесла яйця. Місяць тому вилупилося троє страусят. Приношу яблука. Це для страуса найбільші ласощі. Ще любить моркву і ягоди калини. Дала птаху нову кличку — Кабул. На честь сина.

Валерій Боняківський потрапив під мінометний обстріл.

— Стік кров'ю, не довезли до госпіталю. Відчула це. В мене з Валерою був тісний духовний зв'язок, — каже Марія Карпівна. Витирає сльози. — Того дня з АТО мені прислали чужий прострелений бронежилет, щоб передала в музей. Глянула на нього, серце немов голкою пронизало: "Немає сина". Почала дзвонити, не відповідав. Зателефонувала побратимам. Один підняв слухавку, почула плач: "Должен вам сообщить…" Я в крик. А в цей час до хати заходять лікарі. Це товариші сина з АТО подзвонили і викликали "швидку". Відспівували в Успенському соборі. Незважаючи на будній день, храм був забитий. Тільки з АТО приїхали п'ять машин і автобус бійців. Розповідали, що Валеру не брали кулі, пролітали повз. За його голову сепаратисти обіцяли 40 тисяч доларів.

У Валерія Боняківського залишилися дружина 40-річна Галина, доньки Катерина, 25 років, Марія, 23 роки, 15-річна Марта і внук 4-річний Максим.

Носовими хустинками мив підлогу в казармі

— Валерій із дитинства хотів бути льотчиком, — розповідає Марія Боняківська. — Одного разу з товаришами полізли на військовий аеродром. Було їм років 12. Минули два КПП. Підходили до літака, хотіли залізти. Їх зловили. Заставили носовими хустинками мити підлогу в казармі. Думала, відіб'є охоту. Аж виявилося, зовсім ні. Після ­10-го класу вступив у військове училище в Луганську. Став льотчиком-­вини­щувачем. З 1989 по 1990 роки воював у Афганістані. Коли повернувся в Полтаву, довго не міг знайти роботи. Працював на шабашках, монтажником-електриком. Потім взявся малювати картини. Про­давав їх.

×