— Коли сниться Чорнобиль, прокидаюся в холодному поту і кажу: "Господи, нащо ти мені це показуєш? Хочеш, щоб я вистрибнув із п'ятого поверху?" — каже голова Броварської районної організації "Чорнобиль України" 60-річний Михайло Хрущенко. Під час аварії на Чорнобильській атомній він працював там головою харчоблоку. У травні 1986-го його з родиною евакуювали до Броварів.
Із Михайлом Михайловичем зустрічаємось у будинку його тещі по вул. Гоголя у Броварах. У дворі стоїть джип "ніссан". У коридорі замість килимка простелений прапор із логотипом партії "Свобода" Олега Тягнибока. Хрущенко просить не роззуватися.
— За день до аварії, 25 квітня, відзначав свій день народження, — сідає за стіл у вітальні. В будинку пахне фарбою. В каміні під стіною лежать обгортки з-під карамельок "Барбарис" і "Дюшес". — Разом із близькими друзями святкували в лісі між селами Залісся і Новосілки. На столах були ковбаса, шашлики і всяка риба. Міг собі це дозволити, бо був директором харчоблоку. Під моїм керівництвом працювали ковбасний, рибний і ситроцех. Співали й танцювали під гармошку і бубон. Повернувся додому десь об 11-й вечора. Дружина з меншою донькою була в лікарні, я залишився зі старшою. Помив її та поклав спати. Довго не міг заснути. Десь після півночі побачив у вікні спалах, як від блискавки. Уваги на це не звернув, бо грому не було. Вранці кума каже: "Ти знаєш, шо сталося? Наша атомна взорвалася". Я не повірив, попросив, щоби погукала кума. Та відказала: "Який кум? Він дітей повіз до батьків у Черкаську область".
Доньку закрив у хаті, поїхав на роботу. Ворота були зачинені, відімкнув їх своїми ключами. Нікого з працівників не було, на всіх цехах висіли замки. Через дорогу жила начальниця ковбасного цеху, пішов до неї. Двері відчинив її батько. Сказав, що Тані не буде, бо повезла дитину з Чорнобиля. Я обурився: "Як вона могла покинути роботу?". А він мені: "Дітей треба спасать, а не про роботу думать".
На другий день після вибуху в районній раді зібрали всіх начальників. За столом сиділи дядьки — красиві, здорові, з генеральськими погонами. Сказали: "Хлопці, не доведи Господи будете тікати чи вивозити з Чорнобильської зони своїх дітей і родичів. Це все буде розцінюватись як дезертирство у воєнний час". Наступного дня запустили ситроцех. Мінеральну воду направляли у Прип'ять. Треба було працювати, щоб держава не зробила з тебе дезертира. Ковбасний і рибний цехи не діяли. Всю продукцію погрузили у чотири вантажні автомобілі і відвезли у Сквиру. Були дві машини м'яса та по одній ковбаси й риби.
У Чорнобилі мав дім на 72 "квадрати". Отримував велику зарплату — більше 300 карбованців. Будинок звів за рік. Нас почали евакуювати 5 травня. Казали: "Вам треба виїхати на два тижні. Потім повернетеся". 80 відсотків людей повірили. Із собою брали лише гроші й паспорт. Я теж усе залишив у будинку. Прихопив тільки магнітофон. Купив наймодніший, брав його в розстрочку. Досі винен державі за нього 200 карбованців. Хотів віддати, та не було кому. Після евакуації житла нам не дали. Дочок відвіз до брата в Бучу. Старшій Олені було 7 років, а Юлі — 2. Рідні, як нас побачили, давай плакати: "Думали, вас там радіація накрила і ви всі померли. А ви живі, виявляється". Доньки й зараз постійно хворіють, ніяких пільг не мають. Жаліються, що болять голова та шлунок. Коли разом збираємося, перший тост адресую їм: "Діти, вибачте, що тримав вас 10 днів у Чорнобилі".
Наприкінці травня 1986-го Михайла Михайловича направили до Броварів. Там він очолив промисловий комбінат.
— Сім місяців винаймав у Броварах квартиру. За 10 днів до Нового року дали трикімнатку. Вона втричі менше за будинок, який мав у Чорнобилі. Після евакуації перший раз поїхав туди через чотири місяці. В хаті були вибиті вікна й виламані двері. Меблі лишилися, але посуду й побутової техніки не було.
Хрущенко показує фотографії, які зробив на кладовищі в Чорнобильській зоні цими вихідними. Їздив туди на могилу батька й матері. На світлинах він із дружиною, братом і сестрою сидить на лаві біля могил. Огорожа з дерев'яних штахет навколо цвинтаря похилилася. Гробки поросли травою.
— Поля позаростали величезними деревами. Вони навіть у хатах ростуть, попробивали дахи й стіни. На поминки їжджу туди щороку. Цього разу зібралося близько сотні людей, хоч раніше були по 200-300. Хата моїх батьків досі стоїть. Останній раз заходив усередину торік. Осіла, голова в стелю впирається. Після поїздки в Чорнобиль три дні п'ю горілку. Закриваюся в квартирі, дивлюся у вікно і сплю.
2 
1
Коментарі
16