Ексклюзиви
вівторок, 17 травня 2016 07:30

"Півтори години обшукувала міліція. Ніхто не звертав уваги, що стікаю кров'ю"

Автор: фото з сайта www.facebook.com
  Капітан Дмитро Ягельський з Кіровоградщини та його мати ­Оксана взяли участь у фотопроекті ”Якби не війна”. Його організували волонтери. 12 пар бійців і їхніх матерів сфотографували у столичному Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові
Капітан Дмитро Ягельський з Кіровоградщини та його мати ­Оксана взяли участь у фотопроекті ”Якби не війна”. Його організували волонтери. 12 пар бійців і їхніх матерів сфотографували у столичному Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові

— Коли у харківському госпіталі вперше побачив маму, не впізнав її — переді мною сиділа жінка років на сім старша, худіша кілограмів на п'ять, із величезними синцями під очима, — каже 25-річний Дмитро Ягельський із селища Новоукраїнка на Кіровоградщині. Із матір'ю Оксаною Михайлівною, 44 роки, взяв участь у фотопроекті "Якби не війна". Волонтери зняли 12 учасників АТО з їхніми матерями.

— Пов'язати своє життя з армією вирішив у 16 років, — розповідає Дмитро. — Закінчив військовий ліцей імені Івана Богуна у Києві та Львівську військову академію. Служив у Новограді-Волинському на Житомирщині. Був командиром взводу снайперів. Коли почалися бойові дії на Донбасі, наш батальйон одним із перших поїхав на Луганщину. Стояли на самому передку.

22 травня 2014 року Дмитро отримав завдання перемістити снайперів з одних блокпостів на інші.

— Мені не потрібно було з ними їхати, — говорить чоловік. — Але розвідка повідомила, що в напрямку Рубіжного помітили близько 300 бойовиків. На Сєверонецькому напрямку — 150–200. Вирішив їхати з хлопцями.

О 4:30 розпочинався бій під Рубіжним. Ми отримали команду рухатися туди на підмогу, бо сили противника переважали. Розвідка не помилилася. Нас було 30–40, ворогів — 300. З їхнього боку йшов щільний снайперський вогонь. Розставив своїх хлопців по позиціях. Сам узяв функцію "світляка" — заманював на себе вогонь. Забіг у ліс. Рухався від дерева до дерева — вистрілив, упав, переповз. А мої снайпери працювали по противнику.

До хлопців повернувся цілий. Бойовики продовжували гатити по нас усе сильніше. Зрозуміли, що бій не витягнемо. Коли почали думати про відхід, нас уже оточили. У цей час отримав численні поранення. Обидві ноги були розтрощені кулями. Хлопці мене відтягнули.

Лише через чотири години вдалося викликати цивільний реанімобіль із Лисичанська. У лікарні мене півтори години обшукувала міліція. Перераховували патрони, записували номер кожної гранати. Ніхто не звертав уваги, що я стікаю кров'ю. Як тільки відійшла міліція, прибігли десятеро місцевих і почали мене бити при медиках. Коли зупинилися, лікар тільки тоді мене забрав.

Кулі не діставали. Просто наклали гіпс. О 21:00 дізнався, що лікарня перейшла під контроль терористів. Якась ­жінка знайшла начальника медичної служби, і вони перенесли нас з іншими пораненими в реанімобіль. Нас було восьмеро. Жінку, яка врятувала нам життя, шукаю досі.

На українській території поранених бійців чекав вертоліт. Він доправив їх до харківського госпіталю.

— 23 травня Діма подзвонив, що поранений, — згадує мати Оксана Ягельська. — Ввечері того ж дня з чоловіком були у Харкові. Операція тривала шість годин. Змінилися три бригади лікарів. Читала всі молитви, які знала.

Коли сина везли з операційної, відкрився ліфт, побачили на каталці зелененьке-зелененьке тільце, худеньке, чорна щетина і купа трубок звідусіль. Насилу з чоловіком дожили до ранку. Він усю ніч казав: "Боже-Боже, яке горе у нас". Я відповідала: "В нас таке щастя — вдруге Господь подарував цю дитину". Наступного дня нам до­зволили зайти в реанімацію. Хотілося плакати, але пообіцяла не робити цього. Хотілося торкнутися сина, але боялася його обняти, щоб не зробити боляче.

На початку червня Дмитра Ягельського доправили до Києва. У госпіталі провів вісім місяців. Пережив 25 операцій. Отримав звання капітана. Його звільнили з частини, де служив, бо годився тільки для канцелярської роботи. З вересня минулого року працює у військовому ліцеї імені Івана Богуна.

Героїв фотографій знайшли у госпіталі

Проект "Якби не війна" волонтери знімали два дні у столичному Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові. Усіх жінок одягнули в національні костюми. Їх надав музей Івана Гончара.

— Взяти участь у проекті пропонували жінкам, яких постійно бачили у Київському військовому госпіталі, — каже співорганізатор проекту 36-річна Юлія Волкова. — На власні очі переконалися, що вони самотужки виходили синів і повернули їх до життя. Фотографуватися відмовився лише один учасник. Його мама згодилася. Але він не хотів до себе такої уваги.

Проект "Якби не війна" стартував на початку 2016 року. У попередніх фотосесіях зняли бійців АТО зі своїми коханими та жінок, які воюють на Донбасі. До кінця 2016-го обіцяють зробити ще п'ять проектів.

Зараз ви читаєте новину «"Півтори години обшукувала міліція. Ніхто не звертав уваги, що стікаю кров'ю"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути