— Маю певну перевагу в тому, що не бачу своїх пацієнтів. Це додає конфіденційності нашій розмові, — каже психолог 36-річний Андрій Вороняк. 17 років тому він утратив зір.
Коли Андрій навчався в 11-му класі, у нього часто боліла голова. Лікарі виявили пухлину в мозку. Видалити її не могли. За три роки вона спричинила втрату зору.
— На Новий рік я ще бачив, на Різдво осліп, — згадує Андрій. — Темряви не було. Перед очима — безперервний броунівський рух та іскри, як у телевізорі в 1990-ті. Аж до болю відчував, ніби в очі світять фари. Чекав, що зір відновиться. Екстрасенси проводили на мені досліди. Якось порадили місяць голодувати, а потім випити води з сіллю. Зір і після цього не повернувся. Думав про самогубство.
Андрій Вороняк вивчився на психолога у Львівському університеті. Освоїв комп'ютер. Став сертифікованим інженером із тестування програмного забезпечення. Працював у школі для дітей із вадами опорно-рухового апарату. В Україні та за кордоном навчав незрячих учнів ходити з тростиною, користуватися сенсорними смартфонами з основами джіпіес-навігації.
— Найважче для них — розслабитися. Коли відриваєшся від знайомого об'єкта, здається, робиш крок в нікуди. Спершу і в мене так було. Зараз не бачу перешкод, щоб самому поїхати у столицю чи за кордон. Недавно був у Швеції з організацією "Українське товариство сліпих". Там незрячим безкоштовно дають собаку-поводиря і гроші на її утримання. Поводирями стають лабрадори. Їх тренують кінологи. Розповідали, як незрячий із собакою йшли лісом і натрапили на змію. Пес обвів господаря. В Україні з цим проблема. Немає юридично обумовленого статусу собаки-поводиря. Далеко не в кожен заклад із таким псом пустять.
Зараз Андрій працює психологом у торговельній фірмі. Навчається у магістратурі Українського католицького університету.
— Незрячим важко працевлаштуватися, — розповідає. — Ще не встигав розказати, що вмію робити, а мені говорили: "Ми вам передзвонимо". Люди досі не розуміють, як можу працювати арт-терапевтом. Мені важливо, не що зображає пацієнт, а як це описує. Чую більше, ніж людина хоче сказати. Це може і зрячий, але йому складніше, бо відволікають зовнішні подразники.
Зізнається, що йому пропонують експериментальну операцію з відновлення зору.
— Не погоджуюся. Боюся втратити те, що маю, — каже.
Купили пінку для гоління, потім вибрали туфлі для Інги
Андрій у шлюбі з 48-річною Інгою. Познайомилися за два роки після втрати зору.
— Пішов на базар за пінкою для гоління. Якась жіночка зашпорталася за мою тростину і розпласталася на тротуарі. Тростину погнула. Інга це побачила і запропонувала допомогти. Разом купили пінку, потім вибрали їй туфлі. Купили шоколадку і з'їли на лавочці. Відтоді 15 років разом.
Мають спільну доньку 5-річну Дариславу. Виховують двох дітей від першого шлюбу Інги: 24-річну Олену та на рік молодшого Мартина.
— Дружина дала можливість стати головою родини і взяти на себе чоловічі обов'язки, — каже Андрій. — Відтоді перестав бути людиною, яка бореться з інвалідністю. Став чоловіком, який працює для того, щоб забезпечити свою сім'ю.
1 
1
Коментарі