— Художник — така сама робота, як будь-яка. Через силу. А не чекаєш, коли натхнення прийде. Живу в селі. Тому город не отміняється. Ось покосить треба, — каже художник 69-річний Анатолій Шаповалов із села Аджамка біля Кропивницького. Його картини продаються на найбільших світових аукціонах — американському "Сотбіс" та англійському "Крістіс".
Анатолій Гаврилович заходить на подвір'я батьківської хати-мазанки в центрі села. Напроти — нова майстерня на дві світлі кімнати. На стінах висять картини — пейзажі, натюрморти, балерини. На столі в кутку стоять засохлі паски.
— Рік стоять. Малював пасхальний натюрморт, — пояснює Шаповалов. — Ідей стільки, що не встигаю справлятися. Усі ці пейзажі — околиці, село. Гарбузи — он на городі виросли, — показує натюрморт з городиною.
Анатолій Гаврилович сідає на диван, на коліна кладе каталоги західних аукціонів зі своїми роботами.
— Стартова ціна на мої картини тут 2–3 тисячі фунтів (75–112 тис. грн. — ГПУ). Є і по 5 тисяч (190 тис. грн. — ГПУ), — відкриває каталог "Крістіс". — За скільки їх продають — не знаю. Мені з того дістається якась частина.
Перебирає високу стопку карток з репродукціями свого живопису.
— Я би мільярдером був, якби американці платили за це все як належить. А ця робота "Рускій мальчік" висить у Конгресі США.
Через кілька дворів стоїть хата, де живе Анатолій Гаврилович з дружиною Тетяною Василівною. Вона на кухні ставить на плиту чайник. Господар сідає за стіл.
– 70 років приближається. Мєчта у мене — на ювілей зробити виставку в Будинку художників у Києві. Тому зараз малюю сільські пейзажі, натюрморти. Це для душі. Для заробітку — балерини. Вони у Лондоні добре продаються. Хоча замовлень зараз не дуже. Що 1990-ті, що зараз — ніде нічого, — продовжує чоловік. Має засмагле обличчя. Очі ніби постійно усміхаються — з їхніх кутиків розходяться зморшки.
Ви почали продавати роботи за кордон у 1990-х.
— Вони хитро брали їх тут за безцінь. А там збували за добрі гроші. Потім про мене дізналися в Англії. У 2000-х мав виставки у Китаї, Росії, Америці. Змогли купити цю хату, зробити ремонт. А зараз на мінімалку живемо. Матеріали дорогі. Метр полотна — 800 гривень. Тюбик краски — 200.
Після інституту вам довелося малювати портрети вождів.
— Після інституту в Києві приїхав сюди. Роботи ніякої. А портрет Леніна продавали у кожному магазині.
— У нас жнива були два рази в рік — на октябрські і на перше мая, — додає дружина біля плити. — Бо всі мусили на демонстраціях нести плакати з портретами. На обладу вішали велике панно.
Як вижили у 1990-х?
— Страшне. Приходилося навіть пляшки здавати, щоб купити буханку хліба. Тоді у мене виявили туберкульоз хребта. Лежав на дошках, не встаючи 10 місяців. Згодом почав малювати медсестер, дітей. Завісив усю палату. До неї як у музей ходили. Після таких болячок зразу смисл жизні знаходиш. Бажання працювати — величезне.
Потім трапився мені американець — вихідець з Києва. Сам архітектор. Сообразив, що тут же нема нічого. Можна брати дешево, а там перепродувати. Платив доларів 20 за роботу. Просив малювати балерин, бо пейзажі і натюрморти усі роблять. Років 5–6 я працював на нього. По 7–8 балерин замовляв, ой, — махає стомлено рукою. — Коштували до 100 доларів.
Як ви потрапили на найкрупніші світові аукціони "Сотбіс" і "Крістіс"?
— Про мене дізнався один росіянин з Лондона. Приїхав сюди. Сказав, що платитиме втричі дорожче, ніж в Америці. Ці роботи потім віддавав на аукціони.
— І як почалося з того часу, — говорить Тетяна Василівна. — Кого тут тільки не було — з Америки приїжджали, з Італії, Польщі, Китаю, Німеччини. А люди ж у селі не понімають. Корови немає, свиней нема, чоловік нічим не займається, а якось живуть. Потім ми купили цю хату. "Толя собі хату намалював", — шепталися.
— Підписав з англійцями контракт, повіддавав за нього долги, Таня продала ще свій будинок. І так "намалював" хату.
На своїх виставках у Лондоні комфортно почувалися?
— Там багато російськомовних. Галеристка, яка робила виставку, емігрантка з Росії. До Лондона поїхав із сином Денисом. Власниця галереї водила нас на "Крістіс". Усі ходять там у бабочках. Їх ціна не інтересує. Головне, щоб сподобалося. Повела нас у ресторан, заплатила 100 фунтів за бутилку сухого вина і салатік на двох — сіли, поклювали. Хіба б я заплатив стільки? Це наша пенсія на двох.
Жили у галеристки. Якось Денис наварив борщу, картошки селянської з духовки. Вона прийшла пізно додому. Чуємо — з холодильника хлєбає борщ, — сміється Анатолій Гаврилович. — Потім усіх, хто приходив до неї, угощала ним.
Чому аж у 60 років у рідному Кропивницькому ви організували першу виставку?
— Якби не інтернет, то ніхто би й не знав, що у селі є такий художник.
Колеги ж знають.
— Завість! Особливо, як узнають, що щось десь продалось. "Продався западу!" — кажуть. Перед моїм 60-річчям пішли з сином у музей в Кропивницькому. Тоді там проходила виставка мого брата Сергія. Поцікавилися, чи можна й мені до ювілею зробити виставку. "А хто ви такий? У вас є якісь роботи?" — запитали.
З молодими художниками спілкуєтеся?
— Ой, вони такі інертні. То бізнеси, то папа заправку тримає. Малює, поки не вступить у Спілку, і закидає. Ото ми, старики, ще трошки виставляємося. Став воду на чай ще раз, бо щось ми забалакалися, — Анатолій Гаврилович говорить до дружини.
— Я нічого вдома не пришиваю — пугвицю чи замок. Все Толя. Мастєровитий. Любить з деревом працювати. А я — по пиріжках, — Тетяна Василівна ставить на стіл тарілку зі смаженими пиріжками з яблуками, сливами і грушами.
— Я — сладкоєжка, — мружиться в усмішці Анатолій Гаврилович.
"У групі нас було п'ятеро, на нас — три професори"
Анатолій Шаповалов народився в родині вчительки молодших класів та секретаря сільської ради. Закінчив Київський художній інститут.
— Тоді це був закритий вуз, — говорить. — Вчилися діти художників або великих шишок. Але я знайшов лазєйку. Туди можна було вступити на педагогічний факультет — набирали аж 20 осіб. З нього на третьому курсі мене запросив до себе на живопис Пузирьков (Віктор Пузирьков, відомий радянський художник. — ГПУ). У групі нас було п'ятеро. Вчився з Толіком Криволапом (один із найдорожчих сучасних українських художників. — ГПУ). На нас — три професори. Няньчилися з нами, як з дітьми.
На шість років старший брат Сергій — теж художник. Дружина Тетяна — інженер-конструктор сільськогосподарських машин. Мають сина Дениса та двоє внуків.
— Денис раніше працював головним інженером. Зараз — на різних заробітках. Час такий. Знає мови, возить мене кругом, — говорить Шаповалов. — Шкода, не став художником. Були 1990-ті. Куди там вчитися, як не було копійки в хаті. А народився зі здібностями до цього. Тепер каже: "Папа, погано, що ти мене не заставив".
3 
1
Коментарі