Інвалід 39-річний Сергій Михайленко із Світловодська Кіровоградщини переплив Кременчуцьке водосховище. Заплив присвятив Дню Незалежності України. 3 км подолав за 1 год. 5 хв. Понад 10 років тому він утратив руку й ногу.
— Із правої ноги зняв протез, на ліву одів ласту. Зі мною плив знайомий Саша Ткаліч. Відстань пройшли без зупинок. На катері супроводжували рятувальники з лікарем і мої друзі, — каже телефоном Михайленко.
Інвалідом став 2001-го, коли був на заробітках у Москві. На дорозі його збила автівка.
— Яка саме, не знаю. Із пам'яті стерлося кілька днів до аварії і після. Міліція не стала розбиратися, бо я ж — нелегал. Прийшли лише раз, більше їх не бачив. Щоб урятувати життя, лікарі ампутували руку й ногу.
Сергій мав дружину Тетяну, молодшу за нього на п'ять років. Виховували сина й доньку. Перед тим, як їхати на заробітки, мати чоловіка пішла до ворожки.
— Та сказала: "Перший раз у сина все буде добре. Але ще поїде. У нього виникнуть проблеми з опорно-руховим апаратом", — згадує 65-річна мати інваліда Галина Михайленко. Телефонуємо їй на мобільний. До московської клініки, де перебував син, поїхала з його дружиною.
— Усю дорогу в поїзді проплакали. Зайшли у відділення, його саме на каталці везли курить. Сказав, що не хоче жити. Просив медсестру зробити смертельний укол. Таня через кілька днів поїхала, бо Настя маленька вдома лишилася. Я чекала, доки сину знімуть шви. Рани загоїлися за два тижні й нас виписали, — продовжує мати. — Сергій і Таня жили в однокімнатній квартирі. Частенько навідувалася до них. Невістка була шустренька, сама з усім справлялася. Син замовив протези. Зразу між ними було все добре, а тоді щось розладилося.
За п'ять років Тетяна пішла до іншого.
— Застав їх дома, — згадує Михайленко. — Працював у нічну зміну, сторожував. Я — не вагон, щоб у нього заходили й виходили. Хочу разом проїхати по життю від першої зупинки й до останньої. Не люблю загадок, догадок — краще напряму. Обід на неї не тримаю. Буває, зустрічаємося в місті. Інколи вітається, а буває, пройде мовчки. Зачекайте, бо дзвонить син, — перериває розмову й переключає зв'язок на іншу лінію. За хвилину каже, що син 17-річний Олександр відпочиває у Криму, просить перерахувати 100 грн. — Із дітьми я спілкуюся. Дочці зараз 12 років.
Мріє зустріти жінку, з якою проживе все життя.
— Погоджуся і на переїзд. Головне, щоб там була для мене робота. Бо не можу в чотирьох стінах чекати, доки мене нагодують. Після лікарні довго дома не сидів. Торгував газетами, ручками й лінійками, сторожував у швейній майстерні. Влаштувався у Кременчук диспетчером маршрутного таксі. Але повертався в час ночі, а через дві години знову на роботу. Чотири роки тому зайнявся різьбленням. Після запливу одна жінка захотіла купити мені станок.
При міському центрі реабілітації інвалідів "Добрада" Сергій Михайленко очолює комітет спорту. Бере участь у змаганнях. 2006-го в чемпіонаті України посів друге місце серед параолімпійців із метання диска і штовхання ядра. 16-кілограмову гирю підіймає понад 30 разів. Має більше як півсотні грамот і нагород за змагання з шахів, шашок, настільного тенісу, аерохокею, із присідання.
— За 3 хвилини присів 128 раз. Наступного року хочу пропливти Дніпром 12 кілометрів.
Сергій Михайленко носить протез правої ноги. Від штучної руки відмовився. Каже, вона тільки заважала.
1 
1
Коментарі