вівторок, 29 липня 2014 05:35

"Просыпаюсь от того, что чувствую пальцы. Смотрю, а их у меня уже нет"

Автор: ФОТО: Сергій Старостенко
  Військові Дмитро з Харкова (лежить на ліжку), Ігор (ліворуч) та Олег із Житомира у палаті хірургічного корпусу столичного військового госпіталю. Наприкінці червня їхній блокпост сепаратисти обстріляли з танків. У чоловіків численні поранення осколками і травмовані барабанні перетинки
Військові Дмитро з Харкова (лежить на ліжку), Ігор (ліворуч) та Олег із Житомира у палаті хірургічного корпусу столичного військового госпіталю. Наприкінці червня їхній блокпост сепаратисти обстріляли з танків. У чоловіків численні поранення осколками і травмовані барабанні перетинки

— За людей воював, але не за тих генералів, які сидять у крєслах, набивають собі кармани і дають прикази, — каже 19-річний Руслан із Житомира в палаті столичного військового госпіталю. Лікується тут другий тиждень. Має струс головного мозку, пошкоджену барабанну перетинку і травмовані осколками ноги.

Палата Руслана на першому поверсі хірургічного відділення. У два ряди під стінами стоять вісім ліжок. На столі біля вікна по невеликому телевізору показують новини. Поряд лежать цукерки, печиво й кілька яблук.

— Той бій був нерівним, — Руслан сідає на край ліжка. Він худорлявий і жилавий. Обличчя чисто поголене. — На нас пішли танки. Хтось терористам підказав, на який блокпост іти. Ми були на БТРах, не мали жодної протитанкової міни. На наших очах два БТРи повністю згоріли. З водітєлєм настроїлися, шо вже додому не вернемося. Просили поддєржки. Через чотири часа нам подзвонили. Сказали, шо висилають підкріплення. Та вже їм не було кому помагать.

Я на руках підтягнувся до верхнього люка, виліз і почав тікать. Водітєль виліз слідом за мною, побігли в різні боки. Всі вєщі осталися в БТРі. На мені був тільки кітєль і штани. Навіть взутися не встиг. Більше 10 кілометрів лісами біг босий із нашими десантниками.

Рішили йти до центру АТО в Ізюм. Зустріли наші БТРи. Хлопці відвезли до одного з блокпостів. Там були в чотири ранку. Дали гарячого чаю і поклали спати по двоє на одній залізній кроваті. Після такого шоку ніхто спати не міг. Через чотири часа нас підняли. Мені дали пару носків і кеди. Наказали сідати в БТР і їхати на наш блокпост. Я отказався. На одне вухо не чув, ноги були подерті, закривавлені, коліна сильно розпухли. Відправили у медчастину.

До палати заходить медсестра. Перед собою котить крапельницю. Ставить її біля ліжка Руслана. Вводить голку у вену.

— У внутрішніх військах працюю за контрактом, — продовжує. — Вже чотири місяці вдома не був. Весною відправили у Крим, а тоді — на Донбас. Коли у Слов'янську розбили перший блокпост терористів, люди повиходили з іконами і почали нас проклинати.

На другому поверсі хірургії каталкою везуть на операцію чоловіка із закривавленою ногою. Він стогне, закриває очі.

— Его недавно привезли, две пули колено пробили, — каже 24-річний Сергій із Харкова. Має забинтовані руки. Обидві кисті відірвало снарядом. — В этом отделении все такие.

Сергій виходить на вулицю. Двері відчиняє ліктем.

— Сначала воевал на блокпосту в Славянске, — сідає на лавку перед корпусом. — Когда переезжали в поселок Мирное под Славянском, попали в засаду. Нас начали обстреливать с минометов. Снарядом оторвало обе кисти, осколки попали в колено и глаз. Все тело горело огнем, с отрубленных рук била кровь. Хорошо, что парни успели наложить шины.

У кишені хлопця дзвонить телефон. Він ліктем натискає на нього. Блютуз на вусі вмикає плечем. Кілька хвилин говорить із батьком.

— Отец с Харькова ко мне едет. Сам ничего делать не могу. Родственники кормят с ложечки, соседи по палате помогают одеть носки, почистить зубы. Ночью часто просыпаюсь от того, что начинаю чувствовать пальцы. Смотрю, а их у меня уже нет.

Із корпуса виходять двоє поранених киян. Щоб привітатися, беруть Сергія за плече.

— Вже три тижні тут і ніяк не випишуть, — каже Вадим, 32 роки. Має перебинтовану голову та ліве коліно. — У ліках поки не нуждаємося, усім забезпечують. Обіцяли ше й одноразову допомогу виплатить. Та шоб її получить, треба зібрать 10 справок і відвезти їх у свій обласний центр. Я ше зможу це зробить. А як це робитимуть хлопці без рук і ніг?

Прощаємося, хлопці мусять іти на перев'язки.

"Дивився в одну точку і ні на шо не реагував"

— Багато хто до війни не був готовий. Після першого бою психіка порушувалася, і вони нічого не розуміли, — каже поранений у зоні АТО 28-річний Олексій. — У нас один такий пацан був. Після першого вистрілу заліз у кабіну КамАЗу, яким нам боєприпаси привозили. Сутки витягти його не могли. Дивився в одну точку і ні на шо не реагував. Водій так з ним і поїхав. Відвіз у медчасть. Терористам то все пофіг. На їхніх блокпостах знаходили повно використаних шприців з-під наркотиків і пляшок з-під випивки.

Понаходили якихось чуваків, дали їм трохи ширки, бабла й автомат. Такі в рідну матір стрілятимуть. Російським найманцям пацани із Краматорська рови рили. Траншеї копали за 20 гривень у день. Всі були наколоті й обнюхані.

Зараз ви читаєте новину «"Просыпаюсь от того, что чувствую пальцы. Смотрю, а их у меня уже нет"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути