47-річна Світлана Ахмедова із селища Шрамківка Драбівського району на Черкащині третій рік виховує п'ятьох дітей своєї подруги. Наталія Масленко померла не доживши до 40 років. Діти попросили Світлану стати їм матір'ю.
У Шрамківці жінка зустрічає мене з автобуса.
— Раніше в Києві робила в ресторані. Якось їду додому, чую дзвонить мобільний. Дивлюся — то секретар сільради Ольга Іщенко, — розповідає Світлана дорогою від зупинки. Вона невисокого росту, у теплій коричневій куртці, на голову одягла капюшон. — Каже, як приїдеш, срочно зайди у сільраду. Є важливе діло, — стріпує сніг із рукава. — Розказала, що дзвонили з інтернату діти покійної Наталки, плакали, просили, щоб ти стала їм матір'ю. Я не знала, що й сказати. Боялася, що не справлюся. А потім думаю: "Якщо не візьму, їх відправлять по інтернатах".
З дороги звертаємо на вузьку стежку. За 200 м невеликий цегляний будинок. Навколо сад, з іншого боку — поле. В будинку чотири кімнати. У вітальні прохолодно, на підлозі простелений килимок.
— Дітей знала змалечку. Ми з Наталкою були найкращі подруги. Всі свята разом празнували, помагали одна одній.
У хаті пахне борщем. Біля побіленої груби сушаться кілька пар чобіт. Посередині стоїть ялинка. З кімнати виглядають двоє хлопців і русява дівчина.
— Це Богдан, Саша і Надя, — гладить по голові дівчинку. Хлопці сором'язливо усміхаються. — Марті 20 років, вчиться в юридичній академії, Святославу 21 — прийшов з армії.
— Це я прикрашала ялинку. Гарна? — запитує 11-річна Надія. Хлопці сідають на диван.
— Чого соромитеся? — питає Світлана. — Вони вже в мене випускники, Богдан закінчує одинадцятий клас, Сашко — дев'ятий.
17-річний Богдан приносить шматки торта на пластикових тарілках, ставить на скатерку.
— Будемо пити чай, — каже.
— У мене своїх двоє синів. Руслану 30 років, а Рафаелю 29. Обоє одружені, — каже Світлана. — Після заміжжя я з чоловіком переїхала в Донецьк. Наталка лишилася тут, у Шрамківці. Ми постійно зустрічалися, коли я приїжджала до батьків. Потім з чоловіком розійшлася, забрала синів і 1995 року сюди в село перебралася. У Наталки тоже жизнь пішла шкереберть. То з одним чоловіком, то з іншим. Чотирьох дітей вона записала на своє прізвище — Масленко. Останній був Надін батько, — показує на дівчинку. — Він дочку написав на своє прізвище — Бойко. Якось перед Новим роком я зайшла до неї запросити в гості. Вона весела, патрає гусей, готує вечерю. Каже, прийде після свят. Минуло три дні, а її нема. Приходимо, а вона як із хреста знята. На нас майже не реагує. Наступного дня — лежить, не рухається, повернулася до стіни. Каже, сильно болить голова і спина. Згасала на очах. Чоловік поїхав до родичів в іншу область і більше не приїжджав, — зітхає Світлана Володимирівна. — У Наталки виявили гостру тромболію легеневої артерії. 22 лютого 2008 року померла, до 40 не дожила. Така красуня була, не передати. Після похорону дітей забрали в інтернат.
— Там діти в коридорах відходили в сторону, ніби ми якісь заразні. Я мало не розплакався, — згадує Богдан. — Побули місяць. Потім дядько — мамин рідний брат, согласився бути нашим опікуном. Він у Шрамківці жив, тільки жінки в нього не було. Зразу було непогано, їсти варив. Але потім почав пити, бився.
— Марта нам і стірала, і варила, — додає 14-річний Олександр. — Одного разу приїхали зі служби у справах дітей. Побачили, що тут робиться, і сказали будуть розприділяти нас по притулках, бо з родичів нема нікого, хто міг би бути опікуном. Ми зразу подумали про тьотю Свєту. Попросили її взяти нас п'ятьох.
— Страшно було, — наливає чаю Світлана. — Вони ввечері прийшли до мене й так жалібно просять. Порадилася з синами і согласилася. Наступного вечора прибігла до мене Марта, взяла за руку і повела до них додому. Каже: "Тьотя Свєта, житимете в нас, ось ваша кімната", — за дверима стоїть ліжко, застелене махровим покривалом. Стіл, два стільці, DVD-плеєр, шафа. На стіні килим. — Відтоді ми разом уже четвертий рік. Називають мене тьотею Свєтою.
Спершу не дуже слухалися. Звикли, що за них усе Марта робить, — продовжує Світлана. — Учила мити посуд за собою, прибирати одежу, не ходити взутими. Якось у нас потекла батарея. Треба було черпати воду і вливати в розширітєль. У мене брат помер. Попросила Святослава почергувати. А він зібрався й пішов у школу. На похорон я так і не потрапила. Дуже кричала на нього.
Але я їх розуміла. Не кожен дорослий витерпить те, що вони пережили. Потихеньку привчила до порядку. Потім селищна рада за дитячі гроші зробила ремонт, — усміхається. — Вони всі самостійні. І дров нарубають, і води наносять. Цієї осені самі вибирали картоплю, жаліли мене. З моїми хлопцями подружилися. Старший Руслан живе у Києві, а менший у Донецьку. Коли приїжджають, разом шашлики смажать, на рибалку ходять.
Богдан і Олександр цього року хочуть поступати вчитися.
— Як я буду без них — не знаю. Привикла, — витирає сльози.
— Я піду на повара, — каже Богдан. — Сашко хоче стати воєнним.
У селі балакають, що Світлана взяла дітей заради грошей.
— Больно, коли питають, скільки мені платять за таку "роботу". Отримую соціальну допомогу на трьох дітей 5800 гривень. Марта й Святослав уже дорослі. Ще 680 дають на всіх за втрату годувальника.
Світлана працювала у столиці. Коли Марта пішла вчитися, покинула роботу.
— Про свою лічну жизнь уже не думаю. 47 років — не перша молодість. На дітей ніхто не претендує. Надін батько поїхав у Росію, Святослава — помер. Де батьки інших дітей — не знаю, вони не місцеві.
1 
1
Коментарі
6