Вінничанка 73-річна Галина Дяченко понад 15 років мешкає на першому поверсі багатоповерхівки в тісній комірчині на 8 кв. м. У кімнаті вміщається стіл, холодильник, електроплитка, розкладений диван, комод і шафа. Біля вхідних дверей за дерев'яною перегородкою є унітаз і рукомийник. Із пенсіонеркою живе чорна собака з білою грудкою, а в картонному ящику біля шафи лежить кішка з трьома ще сліпими кошенятами.
Галина Іллінічна (так жінка записана в паспорті. — "ГПУ) спирається на алюмінієві ходунки.
— Заслоните окно, пусть любопытные не заглядывают, — вказує на червону занавіску. Зовні на єдиному вікні ґрати. Решта квартир на першому поверсі багатоповерхівки викуплені під продуктові магазини.
Кішка Даша вистрибує з коробки й сідає господині на коліна.
— Зі мною все життя коти з собаками живуть, — гладить тварину по спині. У Галини Дяченко охайні нігті та чистий домашній халат. — Якщо жінка любить тварин, то її обов'язково буде любити чоловік. Мене мій любив, золотий був.
Удова була двічі одружена.
— Я була красива. Через те ніяк не звикну, що вже стара, — Галина Іллінічна дістає з торбинки акуратно складені старі світлини. На них вродлива кучерява брюнетка з чистою шкірою та карими очима.
— Це мені 17. Я тоді перший раз заміж вийшла. Але через три роки ми розійшлися. Дітей у нас не було. А це мій Валерій і я, — показує себе молоду з білим намистом на грудях поруч із вродливим чоловіком.
— Ми розписалися таємно, щоб свекруха не знала. Мені тоді 23 було, а йому 18. Я з бідної сім'ї, робила швачкою на фабриці, розлучена. А він — єдиний син секретаря Вінницького обкому партії. Він збирався в армію. Я сказала, що буду його три роки чекати тільки як свого чоловіка. Розписалися. Валєра до армії півроку спав у мене, а зарплату носив мамі. Вона й не догадувалася.
Свекруха Олександра Павлівна зібралася йому вечірку робити. Усім представляла мене дівчиною сина. Але ввечері я залишилася спати у Валєри. Із собою взяла на всяк випадок шлюбне свідоцтво. Нам постелили разом і нічого не спитали.
Через півроку мене зустрічає свекрушина подружка Галина Іванівна. Єхидно питає, чи Валєра пише листи. А я відказую, що пише щодня. Вона скривилася й каже: "Не вірю. Бо дівчатам, з якими сплять до армії, листів не пишуть". Я не витримала й сказала, що його дружина. Увечері свекруха все знала. Сердита дзвонить на фабрику й перепитує моє прізвище. Там підтвердили, що я її невістка. Приходить до мене і каже: "Ти — аферистка. Обманом пробралася в мою сім'ю. Непорядна ти". А я її не боялася, відповіла: "Раз ви така порядна, то чого нам разом спати постелили?". Посварилися. Я все написала чоловікові. А він написав мамі: або хай змириться, або забуде, що в неї є син. Прийшлося їй зі мною дружити. Три роки ходили разом у театр і пекли пироги.
У Галини Дяченко є донька Олександра, 38 років. Працює продавцем на ринку. Мешкає в орендованій однокімнатці в цьому ж мікрорайоні.
— Я дочку назвала, як свекруху, щоб їй догодити, — продовжує Галина Іллінічна. — Мій Валєра вмер від інфаркту 20 років назад у Сибірі. Ми туди виїхали на заробітки. Як вернулася у Вінницю, доглянула свекруху. Вона перед смертю казала, що я їй як дочка.
На початку 1990-х Галина Дяченко пішла працювати на агрегатний завод.
— Зарплату видавали гумовими гальмівними шлангами. Ми їздили їх продавати в Москву по 1 доларові. За виручені гроші купувала хохлому (розписані дерев'яні вироби. — "ГПУ"), продавала у вінницькому універмазі. Але раз набрала в колег 30 тисяч шлангів і поїхала. Там мене обікрали. Щоб віддати борги, мусила продати трикімнатну квартиру. Так опинилася на вулиці. Пішла робити дворніком у ЖЕК №6. Начальниця дозволила мені зайняти колишню диспетчерську.
До Галини Дяченко заходить сусідка Людмила Романович, 50 років.
— Принесла собаці косточки, — ставить на стіл півлітрову банку.
— Людочка — золота людина. Помагає мені, як рідна. Я вся в боргах, маю пенсії 692 гривні. По 150 гривень у мене щомісяця забирає кредитна спілка. Я в них 2009-го позичила тисячу зуби полікувати, то вони вже 5 тисяч у мене забрали.
3 
1
Коментарі