15-річний Роман Пономаренко з Ніжина на Чернігівщині 14 разів тікав із дому. Він не хоче жити з батьком-алкоголіком.
— Уперше втік із дому, коли мав 10 років, — каже Роман. — Поїхав у Київ на автобусі. На автовокзалі міліція забрала, бо не мав при собі документів і не міг назвати жодну київську адресу. Відвезли у притулок для бездомних дітей. Звідти направили назад додому. Батько вилупив, потім сам із дому вигнав.
Романа знайшли на столичному Гідропарку під час рейду з пошуку бездомних дітей, який організувала Печерська райадміністрація.
Завідувачка притулку N1 Ірина Дувальська, 40 років, бере хлопця за руку.
— Рома, чому ти знову тут? Поїхали з нами у притулок. Там п"ятиразове харчування.
Не відпускає руку хлопця, відводить убік, щоб не заважати перехожим. Знімає з нього кепку, вибирає з волосся сухі гниди. Хлопець не виривається, але постійно кидає погляди в різні боки.
— Не хочу я до вас їхати, — заїкається від хвилювання. — Ви мене знову до батьків відвезете. Я не хочу до папи, він іздівається, п"є, телефон у мене забрав. Із мамою я ще можу жити, а з ним — ніколи.
Ірина Геннадіївна обіймає його, каже, що в притулку за ним усі скучили. Просить показати, де він ночує.
— Я ночую на пляжі в Гідропарку, удень працюю на будівництві.
В обід теж сплю по кілька годин на пляжі. Іноді вночі гуляю. Стіраю вєщі в річці. Це ще кофта на мені не висохла. Мені самому добре. Тілько іноді підходять чоловіки, домагаються мене. Але я їх не слухаю, утікаю. Боюся, щоб не зґвалтували.
Може, мером стану. Я ще не рішив
Ірина вмовляє Романа повернутися в притулок. Він упирається, пробує утекти. Працівник відділу кримінальної міліції у справах підлітків погрожує одягнути на нього наручники. Хлопець іде до машини.
— Мені тут добре, — говорить. — Я тут шо захочу, те їм. Сьогодні борщ у столовій брав. Маю свої гроші, бо заробляю на стройці. Стекловату клею. Деколи 100 гривень дадуть, як добре роблю. Іноді по 20–30. Мені хватає.
Сідає на заднє сидіння машини, витягує ноги і складає руки вузлом.
— Я з подружкою стрічаюся. Ми з нею по телефону познакомилися. Вона прислала есемеску, я відповів. Оказалося, вона в Києві живе. Предложив зустрітися. Гуляли разом. Їй тоже 15 років. Вона в школі вчиться. Живе з мамою і папою. Я їх не знаю. Не казав їй, що бездомний, бо стидно. Як додому проводжаю, то кажу, що до своїх батьків повертаюся. Я стіраю вєщі, аби вона не бачила мене грязним. Клей став рідше нюхати. Так, деколи беру тюбік "Секунди", бо він дешевий і на один раз хватає. Ну і курю деколи. А більше нічого.
Напружує м"язи на руках, грає ними.
— У мене завтра день народження. Буде 16 років. Планував додому поїхати і паспорт зробити. На Дарниці познакомився з одним чоловіком, він обіцяв взяти на роботу. Не знаю, на яку, але харошу. Я в училищі колись починав учитися на електрогазосварщика, — запинаючись, вимовляє Роман. — Не дуже мене тяне ним працювати. Більше хочу поваром бути. Удома мамі всьо по кухні помагаю готовити. Борщ можу сам зварити, салати різні придумую. Може, мером стану. Я ще не рішив.
Задумується, підіймає очі догори.
У машину сідає Ірина Геннадіївна.
— Не переживай, тепер ми тебе батькам не віддамо. Є можливість залишити тебе в нас на реабілітацію.
Роман байдуже киває. Він із неблагополучної сім"ї. Батько працює сторожем на приватному підприємстві. Мати — домогосподарка.
2 
1
Коментарі