— Я вчився у львівській школі міліції. Пам'ятаю, зранку приходить у казарму офіцер і каже, що за пару днів ми їдемо охороняти чорнобильську зону від мародерів. А в мене перша думка: тільки б мама не дізналася. Вона після катастрофи все в листах писала: "Синку, як будуть туди відправляти, не їдь. Кажи, шо хворий, вмираєш, але не їдь". То я їй так і написав: "Мамо, наші поїхали в Чорнобиль, а мене через ангіну не пустили", — розповідає ліквідатор Чорнобильської катастрофи 48-річний Михайло Петрович. Прізвище просить не називати, не дозволяє фотографувати.
Після аварії на ЧАЕС для охорони зараженої території від мародерів направляли курсантів із військових і міліцейських закладів. Михайло потрапив туди в березні 1987-го.
Він живе сам в однокімнатній квартирі у спальному районі Рівного. Зустрічає біля входу 5-поверхівки. У спортивних штанях, картатій сорочці та чорних капцях. Має пишні сиві вуса, лису маківку. У квартирі не робив ремонту понад 20 років. Над ліжком у кімнаті висить темно-синій килим з оленями.
— Нас відвезли в білоруське містечко Хойніки Гомельської області, кілометрів за 40 від Чорнобиля. Там розприділили і відправили по селах. Поселили в 3-поверховій будівлі колишньої школи, — чоловік крутить у руках олівець. — Обіцяли видати нову форму, а замість неї дали стару, тіки постірану. Але стірка радіацію не вимиває. Так само з пайком було. На кожного курсанта була розрахована певна доза алкоголю, щоб очищати організм від радіації. Так курсанти алкоголю і не бачили. Усьо випивали офіцери. Потім ящиків 20 пустих вивозили. Годували кашою з тушонкою. Молочні продукти отримували з ферми за містом. Худобу з будівель не випускали. Зранку на ферму автобусами доправляли людей, вони там прибирали, годували тварин. Корми привозили з чистих територій, але від того молоко не ставало безпечним, а нас ним годували місяць.
Михайло Петрович приносить дві чашки чаю та пряники.
— Нам дали завдання слідкувати за тим, щоб із порожніх хат ніхто нічого не крав. Ставили в караул на сутки. Там уже мало що було красти, бо ж цілий рік минув після взрива. Військові й міліціонери все розтягли. Бачив, як військові посуд вивозили, телевізори. То все потім десь продавали. Багато наших хлопців спокушалися знайти щось цінне, лазили по будинках. Троє знайомих рилися по хатах. Знайдені гроші та прикраси забрали додому. Усі троє померли через років 10-15 від раку.
Потім курсантам дали вказівку всі речі в будинках нищити, щоб не дісталися мародерам. Ми трощили телевізори, меблі, посуд били, — згадує Михайло Петрович. — Розбили телевізор, а звідти посипалися рублі. Суму вже не пригадаю, але на рік жирного життя вистачало. Напарник казав, щоб ми ті гроші поділили. Я не захотів брати, то він свою половину взяв, решту лишив у тому телевізорі. Виїхав у Київ, ми связь втратили. Але в мене теж є дещо звідти, — витягує зі стінки старе пожовкле видання "Кобзаря". — Не читав його ніколи, бо маю інше, новіше. Але хай буде на згадку. Був зі мною Льоша, із Хмельниччини, то він собі цілу бібліотеку наскладав.
Після приїзду з Хойніків Михайло познайомився з перукаркою Марією. Зустрічалися півроку.
— Я вернувся у Львів у кінці квітня того ж року. У зону тільки на місяць відправляли. Раз біля кінотеатру чекав на друга, а вона на подругу. Стояли одне біля одного, розговорилися. Почали на свіданіє ходити. Але через півроку я захворів — язва мучила, щитовидка. Ліг у лікарню на операцію. Сильно полисів, став нервовий. Маша злякалася, сказала, що хоче мати здорових дітей. Ми розійшлися. Я на 1,5 року в запой пішов. Потім кинув, бо печінка стала дуже боліти. Лікарі сказали, ще пару стаканів — і буде цироз. Так і лишився сам на все життя, батьки давно повмирали.
2 
1
Коментарі