— У квітні 2014 року в наше місто заїхали танки і "Гради", машини з чужинцями в "рябих" хустках. Була впевнена, що за кілька місяців нас звільнять. Але цього не сталося. Коли вбили Рибака (Володимир Рибак — політик із Горлівки. 17 квітня 2014 року після того, як спробував зняти з міськради прапор ДНР і повернути український, його викрали. За два дні тіло знайшли в річці. — ГПУ), зрозуміли, що і нам життя не буде. Через проукраїнську позицію. Якщо доти нас жартома називали "бендерівцями", то тепер ми були зрадниками. Плювали нам в очі. Мене називали укропською підстилкою. То був рік болю, страху і відчаю. Я жила на заспокійливих, — розповідає 42-річна Оксана Меркулова з міста Горлівка на Донеччині. П'ять років тому з чоловіком Костянтином, 41 рік, переїхали в село Степанецьке Канівського району на Черкащині.
— Кидати свій дім і їхати в нікуди ніхто з родини не хотів. Але почалися бомбардування. Матір із братом, невісткою й моєю донькою Діаною відправили до родичів на Чернігівщину. Ми з чоловіком, татом і бабою залишилися доглядати за будинком і нашою фермою. Батьки мали кілька сотень перепелів, чотири корови, трьох бичків, курей і кролів. Одного разу, коли була в саду, сильно загавкав наш собака. У дворі стояв сепаратист зі зброєю. Приставив до моєї голови дуло автомата: "Пішли, покажеш, де батько". За хвірткою чекав ще один. Направив на мене автомат з другого боку. Я їм показала на маслоцех. Вони пригрозили: "Якщо збрехала і не знайдемо, повернемося й розберемося з тобою". Подзвонила батькові, попередила, щоб не йшов додому. Сама з бабою заховалася в підвалі сусідів. Невдовзі почула, як бойовики стріляли по нашій хаті й били вікна: "Оксано, виходь!" Думаю, хтось нас тоді здав.
Із Горлівки родина вирішила виїхати 20 січня 2015 року.
— Ми швидко розпродали ферму. Батько і баба поїхали до матері й брата. Нам із чоловіком друзі з Кіровоградщини запропонували хату своїх батьків. Погодилися. Збиралися під обстріли "Градів". У паніці закидали в нашу "копійку" найнеобхідніші речі. Забрали із собою китайських хохлаток Лакі й Арчі та їхніх семеро цуценят. У багажник наклали максимальну кількість вазонів і кущів із клумб, які я вирощувала останні кілька років. Друзі натопили хату й нагодували нас. Почали обживатися. Але в тому селі не було роботи. Розуміли, що треба шукати щось інше.
Навесні подружжя подалося в Канів на Черкащині.
— Там прихистила знайома по фейсбуку. Пустила пожити в братову хату, — говорить Оксана Меркулова. — У нас було всього 500 гривень. Шукали житло, яке можна купити в кредит. Їздили по селах, бо в самому Каневі дорого. Але з переселенцями, які не мають грошей, не дуже хотіли зв'язуватися. В одному місці домовилися, а за кілька днів хазяйка передумала. Та й добре. Люди потім сказали, хата погана — в ній повісилося троє. По списку залишалася остання в Степанецькому. Добиралися полями. Казала чоловікові: "Боже, Костя, куди ми їдемо?" У дворі стояли нова й стара хати, всі надвірні споруди. І 30 соток землі. Територія захаращена, заросла деревами й бур'яном по пояс. Тут 10 років ніхто не жив. Але я відчула, що таке місце шукала все життя. Господарі просили 80 тисяч гривень. Ми їх умовили пустити нас пожити як квартирантів. Домовилися платити 200 гривень у місяць. У селі добрі люди. Безкоштовно привезли нам машину дров. Позносили речі, посуд, продукти. Весною дали посадковий матеріал для городу і навіть помогли все покидати в землю. Ми працювали так, що тільки ввечері заповзали в хату. Вночі я іноді плакала від болю в спині, бо у попереку маю три грижі.
Згодом Костянтин Меркулов влаштувався різноробочим на підприємство "Наша ряба". Подружжя взяло кредит на купівлю житла. Щомісяця виплачують банку 2,3 тис. грн. Оксана має інвалідність, не працює. Їхня донька Діана мешкає у Харкові. Там навчалася і вийшла заміж.
— Друзі з Горлівки бусом перевезли наші меблі й деякі речі. Забрали до себе бабу Надію Павлівну. Їй 83 роки. Після війни стала боятися феєрверків. Як хтось у селі запускає, біжу до неї: "Бабушка, не бійся, це салюти".
На 25 сотках Оксана розбила сад із клумбами, які розділяють доріжки з бордюрами. Ростуть хвойні й декоративні дерева, кущі та понад 400 видів квітів. Посередині — два озера з водяними ліліями. В глибшому плаває риба, золоті комети і коропи кої.
— Щоб не збожеволіти від пережитого і якось виживати, почала займатися живцюванням і щепленням, — каже Оксана Меркулова. — Цьому навчилася ще в Горлівці. Там у мене було понад 300 сортових гібіскусів, більш як 200 орхідей, багато інших декоративних рослин. Була проблема з поливом, тягала 70-метровий шланг. Десь носила лійкою. Наступного року плануємо зробити крапельний полив. Навколо озера виклали каміння, яке взяли із залишків фундаменту старого клубу. Тягали з чоловіком тачкою. Потім у покинутому кар'єрі знайшли великі глиби каменів. Розбивали їх кувалдами і возили додому. Водяні лілії — зі ставка. До нас приходять люди, як на екскурсію. А в мене все нові й нові ідеї. Чоловік вже боїться, коли чує: "Костя, я щось придумала". Важко. Але коли бачиш результат, це дає ще більше сили й натхнення.
13 
1
Коментарі