39-річна Оксана Приходько неподалік вулиці Мазепи у Львові витягує зі смітника добротнi чоботи.
— Прийде зима, а я не маю шо одiти, — дивиться на свої брудні коричневі туфлі. На вказiвному пальцi правої руки в неї наколка у вигляді персня.
— Сидiли? — запитую.
— Та нє, то так, — відмахується. — У 23 роки лежала в психушці півроку. Єдина нормальна душа там була. Таблетки місяць пила, а тоді почала випльовувати. Старші жінки там роздягалися догола й бігали по коридорах. А мене санітарки любили, додому брали. Я в них на городі поралася.
Сідаємо за столик у кафешці з рекламою "Рогань". Оксана просить сто грамів, пиво та сигарети. Руки у неї трусяться. Одноразовий стаканчик із горілкою бере обома руками.
— Повернулася з лікарні додому, а мама почала ревнувати до батька. Ну, то не був рiдний батько, а мамин сожитєль. Свого тата я не знала, а отчима любила. Трудяга був, сім"ю шанував. Учив мене лiнiйкою. Та нє, не бив, — сміється,— а просто показував, що як має бути. А мама любила випити. До сусідок його ревнувала.
Випиває одним ковтком горілку.
— Отчим, Роман, помер давно — якось напився i не проснувся. Видно, спокою не мав на тому свiтi, бо після смерті приходив, посуду бив, штори з вiкон злiтали. Мама аж ксьондза кликала, щоб хату покропив. А її не стало два з половиною роки тому. Сестра Іванка каже, що електричка її переїхала, але я в то не вiрю. Iванка зараз у нашiй хатi в Дрогобичi живе. Мене на порiг не пускає. Питаю, де мама, а вона каже, що вже похоронили. Друга сестра, Рома, — у Польщi, з чоловiком. На честь батька названа.
Жінка починає шукати стакан: хоче налити мені трохи пива. Я відмовляюся. Обтріпує від пилу светр у великі квадрати.
— Я молодою гарна була. У Тернополi на хлопчато-бумажному комбінаті працювала. Грошi добрi получала — майже 300 рублiв на мiсяць. Сім рокiв трималася, а тоді запила. Як протверезіла — прийшла на роботу, всiх обматюкала і написала заяву. Забрала з гуртожитку шмотки i подалася в Дрогобич. Накупила подарунків: кофточок усяких, пальто за 120 рублiв. Працювала там посудомийкою в барi. Пізніше, у Львові, у барі "Пінгвін" посуд мила, прибирала. Але бiльше пiвроку ніде не трималася.
— А жили де?
— У сожитєлiв, — стріляє синіми очима. — Багато в мене мужикiв було, тобi й не снилося. Замуж кликали. Але я їх не любила — використовувала. Треба ж десь жити. Зараз уже чотири роки — із Зеником, у його хрущовці. Настояща сiм"я, тiльки не розписанi, бо в мене совєтський паспорт. Збираю бутилки, макулатуру. Багато хороших продуктів є у мусорниках. Збираю гриби для перекупщиків, по 20–30 гривень маю.
Оксана допиває пиво.
— Ти менi цю пачку залишиш? — присуває до себе червоного "Вінстона".
Даю іще п"ять гривень. Оксана забирає з-під столу чоботи, які знайшла на смітнику, і, перевалюючись, іде до виходу.
1966, 24 грудня — народилася в Дрогобичі, на Львiвщині
1981 — почала пити
1982 — закiнчила школу, у Тернополі працювала на бавовняно-паперовому комбiнатi
1989 — лікувалася від алкоголізму в психлiкарнi
1990 — переїхала до Львова; працювала посудомийкою у барах
2002 — познайомилася із Зеником, живе в його хрущовцi
2004 — померла мати Ксенія
Коментарі