— Не стесняйтесь, подходите, выбирайте, — киянка 10-річна Вікторія Шманенко припрошує покупців до ятки із браслетами з бісеру та стрічок на столичній Пейзажній алеї. У неділю, 3 серпня, тут відбулася благодійна барахолка "Київ Маркет". Люди винесли на вулицю непотріб. За день організатори виручили близько 16 тис. грн. Кошти передали на допомогу учасникам АТО.
До Вікторії підходять двоє чоловіків пенсійного віку.
— Такая маленькая, а уже такая умница. Сама все делала? — роздивляються браслети.
— Сначала вместе с мамой, — Вікторія опускає очі. — А потом сама научилась. Мой папа сейчас на войне, хочется ему хоть чем-то помочь.
Чоловік гладить дівчинку по голові. Купує сім браслетів із жовтих та блакитних атласних стрічок. Один пов'язує на зап'ястя.
Платить 100 грн. Решти просить не давати.
— Тата не бачила вже два місяці, — розповідає Вікторія. — Щодня вранці й увечері з мамою молимося, щоб живим додому повернувся.
За кілька метрів донька письменника Віталія Капранова 22-річна Оксана перекладає з каструлі в миску різнокольорові вареники: зелені, сині й жовті. За порцію з восьми вареників просить 30 грн.
— Коли разом із братом Андрієм почули про ярмарок, вирішили продавати вареники, — каже. — Захотіли зробити їх кольоровими з незвичними смаками. Тиждень експериментували. Вийшло три види вареників: зелені — з яблуком, грушею і корицею, жовті — з малиною, полуницею та м'ятою, сині — з ожиною та полуницею. Для зеленого кольору в тісто додаємо сік петрушки, для синього — відвар фіолетової капусти, а жовтий колір — від цедри лимона. Кладемо й натуральні барвники, бо без них колір виходить тьмяним.
Оксана йде до електричної плити із двома каструлями. З однієї виловлює шумівкою вареники й перекладає їх у глибоку дерев'яну миску.
— Робити їх допомагали двоє наших друзів, — Оксана кидає в миску шматок масла і все ретельно перемішує. — Наліпили 800 вареників. Трудилися п'ять вечорів. Збиралися у нас вдома. Одягали фартухи, по телевізору вмикали цікаве кіно й починали місити тісто. За раз робили 200 вареників. Далі пальці переставали слухатися.
Біля столу з кулонами, сережками й каблучками із різнокольорового каміння стоять коричневі шкіряні туфлі. Поруч папірець. На ньому від руки написано "Продаю тапки своей мечты. 500 гривен. 40 размер". Їх винесла 28-річна Катерина Тітова з Донецька.
— Коли народилася донька, мріяла про зручні туфлі, які пристойно виглядали б і при цьому дозволяли бігати по траві та залазити в пісочницю, — жінка бере туфлі. Гладить їх. — Три роки ходила по магазинах, щоб такі знайти. Якось побачили ті, про які мріяла: шкіряні, на липучці, стійкому каблуку. Приміряла і зрозуміла, що вони ідеальні: зручні, ніде не тиснуть. Зразу купила. Наступного дня пройшла в них вулицею кількасот метрів і зняла, бо ноги почали сильно боліти. Туфлі не підійшли в підйомі. Хотілося плакати.
До Катерини підходить жінка років 30. Приміряє взуття.
— Великоваты, — ставить на місце.
— Може, з прикрас щось сподобається, — припрошує Катерина. — Я за фахом ювелір. У Донецьку працювала на ювелірній фабриці. Але два місяці тому звільнилася, із чоловіком та донькою втекли в Київ. Чоловік знайшов роботу, зняв хату в Бучі. Я поки що ніде влаштуватися не можу, то намагаюся заробити тим, що вмію найкраще.
Жінка купує в Катерини дві каблучки по 70 грн.
5 
1
Коментарі