22-річний Олександр Дарниченко — безробітний, ніде не навчається. Живе в Солом"янському районі Києва у двокімнатній хрущовці, разом із 57-річною мамою-пенсіонеркою та 29-річним братом Ігорем.
Сім років тому знайомі йшли грати в автомати і взяли його з собою. Відтоді Саша "захворів" на гру. За інтерв"ю вимагав грошей. Хотів 200 гривень, але погодився на сто. Мобільний телефон хлопця за день до зустрічі не відповідав.
— Грошей не було, — неохоче пояснює. — Заставив мобілку за 80 гривень, уявляєте? А вона ж дорожча. Щойно викупив.
Сашко схожий на 16-річного підлітка. Чорні розтягнуті спортивні штани з білою смугою, темна куртка з каптуром, насунута на лоба шапка. Великі карі очі блукають: на співрозмовника Саша не дивиться, говорить у порожнечу.
Навіщо заставив телефон? — питаю.
— Усі гроші програв. Не міг зупинитися...
Де взяв гроші, щоб викупити?
— У друзів позичив. Потім віддам, — відмахується. — Ходімо, тут поруч "Невада", там є автомати. — Ми заходимо в маленьке темне приміщення поруч із кафе. На обшарпаній зеленій канапі сидить дівчина-оператор, читає газету.
— Тільки в мене грошей немає, — вперше дивиться на мене. — Дайте десятку. Ну, можна й п"ять...
Вийшов надвір уранці, без копійки, голодний
Хлопець сідає на високий барний стілець і починає шалено швидко клацати по кнопках. На екрані з"являються яструби, кавуни, сливи, слони, перевертаються карти. Монітор вкривається різнокольоровими лініями. За п"ять хвилин він встає зі стільця.
— Програв, — зітхає.
А якби виграв?
— Пішов би на касу по гроші і знову сів грати, — ще тяжче зітхає, виходячи надвір. — Жах у тому, що скільки б не виграв — усе спустиш. Ходімо, тут є дитячий майданчик. — Хлопець присідає на вологу, давно не фарбовану лавку. — Якось із п"яти гривень зіграв джек-пот — 1200 гривень. Стільки щастя було! — скуто вичавлює із себе. — Потім добу сидів, усе програв.
Навіщо грати, коли отримав таку суму? — дивуюся.
— Думав ще виграти, — зупиняє на калюжі порожній погляд. — Навіть не їв. Вийшов надвір уранці, без копійки, голодний...
Як рідні реагують на твоє "захоплення"?
— Погано, — по-дитячому розтягує слова. — Мама кричить, сварить. У неї пенсія 300 гривень, а я граю, — ніби шкільний вірш промовляє хлопець. — І з братом погані стосунки. Він утримує всіх нас, мені грошей не дає. Пару років тому я мобілку в нього вкрав, нову, — незворушно продовжує. — "Сіменс" тоді модний був, дорогий. Продав за 200 гривень і програв. Ігор тоді ще не знав, що я граю. Я залишив телефон хлопцю і домовився, аби зачекав до ранку. Думав, може відіграюся... Брат тоді додому тиждень не пускав, я у друзів переховувався... Погано мені на душі, але що робити — не знаю, — сухо каже Олександр. — Мама колись у ПТУ впхала, рік учився, на трійки закінчив. Батько давно з нами не живе, але допомагав, влаштував на роботу, на атракціони. Треба було з 10-ї ранку до 10-ї вечора там бути. Але як тільки отримував зарплату, ноги несли в зал. Потім з роботи звільнили.
У тебе дівчина є?
— Не зустрічаюся ні з ким, — знизує плечима. — І друзів мало лишилося. У всіх позичав, але рідко повертаю. Десь тисячу гривень винен... Хочу зараз на роботу піти, — раптом із запалом стискає пальці. — Може, шофером, тільки прав іще не маю. Я знаю, що таксисти мало заробляють, але хоч би тисячу на місяць. Не можу я більше грати, — опускає голову. — Краще буду дивитися телевізор.
1983 — народився у Києві
1999 — уперше зіграв на автоматі
2002 — закінчив 69-ту київську школу
2003 — закінчив будівельне ПТУ N18
2004 — працював у зоопарку, на дитячих атракціонах
Коментарі