— Мені було 14. Захоплювався авіацією, ходив на гурток моделювання. Нам запропонували до авіашоу підготувати виставку модельок. Розклали їх на столах неподалік Скнилівського аеродрому. Погода була чудова, — згадує 27 липня 2002-го львів'янин Сергій Денисенко, 31 рік. Працює системним адміністратором.
— Я весь час дивився в небо, слідкував за кожним маневром пілотів. Вони виконували фігури вищого пілотажу. Шоу було неймовірне.
На летовищі стояли військові літаки — МіГ-29 та Су-25, пасажирські та гелікоптери. Я підбив друзів роздивитися їх зблизька. Батько і керівник гуртка Ярослав Янчак залишились біля наших модельок.
Ми подивилися пасажирські літаки, пішли до гелікоптерів. Тоді в небі вже був Су-27УБ, борт 42. Його падіння досі пам'ятаю в деталях. Усе відбувалося, ніби у сповільненій зйомці: літак падає, таранить ніс Іл-76, зачіпає крилом землю і звертає в бік тих літаків, які ми розглядали кілька хвилин тому. Вибух. Після нього — тиша. Тривала кілька секунд, але це була найдовша тиша в моєму житті. Навколо ні звуку. А потім — паніка, плач, крик. Людський біль я відчував на запах.
Проходив крізь епіцентр катастрофи. Під ногами бачив пошматовані людські тіла, калюжі крові. Чув запах обсмаленої шкіри та волосся. Помітив невеликий покручений уламок СУ-27. Не розумію досі, чому, та мені захотілося той шмат притиснути до грудей.
Пам'ятаю, як чоловік шукав свою відірвану руку. Він був у шоковому стані. Знайшов і почав приставляти до рани, ніби вона мала прирости на місце.
Якось ми дійшли до модельок. Батька не було. Хаотично оглядав натовп. Нарешті помітив його. Він посивів. Солдати попросили столи, на яких стояли наші модельки. Почали ламати — робили з них імпровізовані шини, ноші. Військові, пожежники, працівники "швидкої" зреагували дуже оперативно. Вразила і самоорганізація людей: коли почалась евакуація, всі рівною колоною виходили з летовища.
Ми з батьком сіли в автобус і залишили Скнилів. Вийшли на Привокзальній площі. Дуже захотілося кавуна. Може через те, що в роті пересохло. Купили його й пішли додому. По дорозі зустріли сусіда. Він почав розпитувати, що сталось — стовпи диму було видно з будь-якого кінця міста. Розповіли. "Круто, піду подивлюсь на трупи". Ці слова мене вразили. Не спілкуюся з ним досі.
Щоб відійти від шоку мені знадобилося кілька тижнів. А щоб перестати думати про катастрофу постійно — кілька місяців. Мені ті картинки снилися. Досі іноді переглядаю відео в "Ютюбі".
Якийсь час я цікавився долею пілотів. Не вважаю їх винними. Це були "Українські соколи", найкращі у своїй справі. Не вірю, що на борт піднялися нетверезі. Звісно, людський фактор часто грає ключову роль. Але зробити винними пілотів — найпростіше. За ними ніхто не стоїть, не захищатиме.
Можливо, пізніше ця ситуація вплинула на моє бажання піти добровольцем в АТО. У першу хвилю не взяли, бо не мав військової підготовки. А з четвертою хвилею я таки потрапив на службу. Люблю авіацію, хотів би літати. Досі не розумію, чому свого часу прийняв інше рішення. І жалію.
На Скнилові загинув мій друг дитинства Сашко, йому було 15. І його дівчина, з якою він нас познайомив під час шоу.
1 
1
Коментарі