50-річний Станіслав Комарніцький із села Климківці Підволочиського району на Хмельниччині через атрофію м"язів ніг 17 років пересувається в інвалідному візку. 1991-го у чоловіка віднялися ноги. Чотири роки тому він залишився з трьома дітьми та хворою матір"ю на руках.
— Моєї зозульки місяць удома не було. А на день народження сина повернулася, Валєрці тоді 16 виповнилося, — розповідає Станіслав Комарніцький про жінку. Він сидить в інвалідному візку. — Привезла чотири пряники. А вночі зібрала лахи та пішла геть.
Із 44-річною Ольгою прожив 13 років. Вона родом із-під Кам"янця-Подільського. Наприкінці 1980-х познайомилися у колгоспній бухгалтерії. Жінка працювала на фермі, Комарніцький важив худобу. До зустрічі зі Станіславом народила сина Валерія і дочку Лесю. За три роки після весілля в них народився Анатолій.
— Зозулька не мене кинула, а дітей, — чоловік не називає дружину по імені. — Спершу було важко на душі, а потім минулося. Зараз про неї майже не згадую.
У селі у Комарніцьких 25 соток городу. Тримають дві курки, півня і кота Мурчика. Раніше мали корову і свиню.
— Доньці Лесі важко доїти. Та й кормів на зиму треба заготовити. А я не можу, — говорить Станіслав. — На городі садимо картоплю, огірки, квасолю. На зиму консервуємо. Леся смачно готує. Толік тоже може приготувати котлети, кишку. Усе самі роблять.
За останні роки інвалід переніс кілька мікроінсультів. Дочка Леся, 17 років, хворіє.
— Дев"ять років тому на проводи вибігла на дорогу, — зітхає Станіслав. — Її збила машиною п"яна жінка. Відкупилася, а в дитини тепер таз поламаний. Леся три місяці пролежала, не могла поворухнутися. Після аварії почалися проблеми з психікою. Дали їй другу групу інвалідності.
Якби зараз повернулася, не прийняв би
Дохід Комарніцьких становить трохи більше 2 тис грн. Станіслав отримує 900 грн пенсії, Леся — 600, іще 360 держава виплачує 14-річному Анатолію.
Матері Станіслава — Броніславі Сигізмундівні 87 років. Вона майже не ходить, погано чує і бачить. Отримує мінімальну пенсію. Батько Юліан Карлович помер.
— Багато тратимо на їду. Толік щосуботи їздить на базар у Хмельницький. Хата вже стара, її мій покійний батько будував. Треба перекрити дах. Трохи грошей відклав, та на ремонт не вистачає, — зітхає Станіслав.
У кімнаті на стіні грамота "Містер математика".
— Валєрка добре математику знав і мене штудірував, — розповідає Анатолій. — Я в перший клас пішов у п"ять років. Але в мене грамот мало.
Хлопець мріє поїхати на море, в "Артек". Після дев"ятого класу хоче вступити в училище, на автослюсаря. Його брат Валерій, 20 років, заочно навчається у Хмельницькому національному університеті. Працює експедитором.
— Мені всі діти рідні. Такого нема, що когось люблю більше чи менше, — зауважує Станіслав. — Колись я їх спасав, а зараз вони мене.
За матір"ю не сумують.
— У нас тато і за маму, і за тата, — говорить Леся.
Із Ольгою Комарніцький не розлучився.
— Але якби зараз повернулася, не прийняв би, — каже. — Може, її вже і на світі немає.
1957, 1 червня — Станіслав Комарніцький народився у селі Климківці Підволочиського району на Хмельниччині
1968 — працював у колгоспній бухгалтерії діловодом
1970 — закінчив курси фотографів
1990 — одружився з Ольгою
1991 — через атрофію м"язів ніг перестав ходити
1993 — народився син Анатолій
2003 — дружина покинула з трьома дітьми
3 
1
Коментарі