У Білій Церкві на Київщині попрощалися з ветераном Української повстанської армії 94-річним Теодором ДЯЧУНОМ. Помер після інсульту. Дітей не мав. Його доглядав племінник.
Теодор Дячун народився в селі Стегниківці на Тернопільщині. Закінчив сім класів школи. 1941-го пішов у підпілля. Пів року проходив юнацький вишкіл ОУН-УПА. З 1945-го воював у лавах Української повстанської армії. Шість років очолював групу зі здобуття набоїв і провіанту. Мав псевдо "Голуб".
— Коли побачив, що совєтська система робить із людьми, вирішив іти в підпілля. Так зробила більша частина молоді з нашого села. У ліси йшли по романтику й пригоди. Про загибель тоді ніхто не думав. Хоча смерть могла наздогнати щодня, — розповідав Теодор Дячун. — "Що нижче притискаєшся до землі, то довше житимеш", — казав інструктор під час вишколу. У лісі бігали, вивчали рукопашний бій, географію та історію. Німецьку, совєтську і польську зброю вчилися розбирати й збирати із зав'язаними очима. Спали в землянках, які самі копали. Замість матраців стелили соснові та смерекові гілки. Вишкіл тривав шість місяців. Не всі витримували. Слабших у бої не брали. Вони ставали зв'язковими чи готували їжу.
Дячуна арештували 1949-го. Засудили до розстрілу. Вирок змінили на 25 років каторги та п'ять років таборів.
— Допити були страшні — лупцювали, засовували голки під нігті, вмикали перед очима лампи-кіловатки. Били так, що тіло стало синім із білими пухирцями. Катували більш як місяць. Вимагали, щоб здав наші склади зброї та розповів, де криївки. Не сказав нічого. Вижив чудом, — говорив Теодор Григорович.
Покарання відбував в Омській тюрмі та спецтаборі "Екібастуз-вугілля" у Казахстані.
В Україну повернувся 1978-го. Оселився в Білій Церкві з дружиною Лідією. Вона померла від раку 2010 року. Брав участь у Революції гідності. З початку війни на Донбасі допомагав батальйону "Київська Русь".
— Гроші відкладаю з пенсії. Купую хлопцям книжки й цигарки, — казав.
2 
1
Коментарі