— Раніше мені Сашенька часто снився. А тепер вже рік до мене не приходить. Востаннє як приснився, питаю: де ти так довго був, чого не обзивався? Він помовчав, подивився на мене сумними очима, розвернувся і пішов, — розказує вінничанка 63-річна Світлана Гаврилюк.
17 липня минуло п'ять років, як зник її син Олександр. Тоді йому було 32. Працював інженером-геодезистом у Вінницькому проектному інституті. На момент зникнення був у відпустці. Зранку пішов у справах і не повернувся. А ввечері батькам повідомили про аварію на залізничній станції Весела.
— Мій син — високий, чорнявий, смуглий. Сім'ї не мав. У погані компанії ніколи не влазив. Мені не показали тіло того бідного чоловіка, який загинув. Опізнання по фотографії проводили. Там наче й був мій син. Але то міг бути фотошоп. А мій Саша живий, просто його вивезли насильно та десь утримують, — вважає Світлана Іванівна.
— Після похорону я просила дозвіл на ексгумацію. Мені відмовили. Тоді добилася дозволу на перепоховання. Коли відкрили труну, там були одні кості. Але найбільше насторожило, що в труні знайшли дві праві ноги. Може, нам видали взагалі набір кісток із різних трупів? Тоді я замовила три незалежних експертизи ДНК — у Полтаві, Мінську та Москві. Жодній із них встановити родинний зв'язок між нами не вдалося.
За п'ять років Світлана Іванівна звернулася до десятка екстрасенсів. Вони кажуть, Олександр живий.
— Була у п'ятьох екстрасенсів у Києві, передавала фотографію Саші через приятельку до ясновидця у Сибір. Він сказав, що сина вивезли за межі України, я ніколи його не побачу. Якщо розшукуватиму його, то й мене приберуть ті бандюгани, які сина викрали. Інша сказала, що сина вб'ють, як шукатиму. А один батюшка бачить Сашка в тюрмі, порадив за нього молитися, — плаче.
— За сином давно слідкували невідомі, — розповідає. — За два місяці до зникнення Сашко став агресивним, почав зловживати спиртним. Утрачав пам'ять, поводився неадекватно.
Із батьком Саші розлучилася ще 1986 року. Хотіла вийти заміж, та син не дозволив. Коли вчився в технікумі, переїхав жити до батька на Хутір Шевченка біля Вінниці. Ось тоді я й помітила, що за ним слідкують. З'ясувала, що невідома жіночка ходить на збори до нього в технікум. Дзвонить постійно мені на домашній телефон, перевіряє, чи є хто вдома. А тоді з'явився знайомий, який підпоював його горілочкою. Перед зникненням хтось викрав у нього паспорт.
Ми з чоловіком знову стали жити разом. Сама я б зійшла з розуму. Боюся. Після зникнення Сашка у нас біля двору чергували машини. Чекаю, що син повернеться. Тіло, яке нам в морзі видали, поховали на цвинтарі. Поставили дерев'яний хрест та металеву гробничку. Доглядаємо могилку, аби не заростала. Але ні напису, ні фотографії там немає.
1 
1
Коментарі