Львівському художникові Володимиру Патику виповнилося 80 років. Відгуляли в ресторані "Інтурист". Запросили найближчих родичів і друзів — 45 осіб. Усю ніч для іменинника музики грали львівські довоєнні шлягери.
— То є кара небесна — мати мужа митця, — з порога заявляє 70-річна Романна. Її дзвінкий голос чути аж на вулицю. — Пішов о 10-й ранку. Мав принести одну справку. Де його занесло? За дві години — виставка, а ще ж полежати треба трохи, помитися, перебратися. У нас тут ремонт, не роззувайтеся.
Родина Патиків живе в трикімнатній квартирі в дорогому районі Львова. Усюди — ящики, пакунки. Картини притулені до стін, книжки поховані під покривала.
— Хочемо вікна пластикові поставити, — пояснює господиня. — Усе одночасно затіяли: ремонтуємо хату, дачу, робимо виставку, женимо онука, Оксаниного сина. Оксана в нас лікар. А син Остап — художник. Йому вже 40. Ото його картина свіжа. Приніс батькові на осуд. Ви мені Остапа похваліть!
Не встигаю роздивитися натюрморт, що стоїть на стільчику, бо Романна хапає за руку і повертає до шафи.
— Бачите — миски глиняні, то з Гуцульщини і Полтавщини. А оце, — показує рядок старих металевих підсвічників, — назбирала під зруйнованими дзвіницями. Глечик із квітами бачите? Купила в селі біля Чернівців. Патик пам"ятає, як село називається. Якась бабуся продавала в ньому квашені огірки. Умовила її поміняти старий на новий.
У спальні, на незастеленому ліжку, акуратно поскладані костюм, випрасувана сорочка і краватка. На підлозі вичищені мешти. Поряд жіночий одяг — червона блузка, білі коралі.
Діти мають свої сім"ї. Я їх повиганяла
— Усе готове, а старого нема! — бідкається господиня. — Може, десь заблукав. З його ровесників лишилися тільки мистецтвознавець Батіг і Катрушенко, який уже не чує і не бачить. Патик приїхав до Львова в 14 років. Скінчив у селі 7 класів, чемоданчик у руки і вперед — за кращою долею, подалі від колгоспу. Не мав ні копійки, приїхав зверху на поїзді.
Показує першу його роботу — невеличка хатина, намальована тушшю в 14 років. Поруч із нею висить стара ікона.
— Це Матір Божа з Моринців. У 1970-х роках завмузеєм віддав її за пляшку горілки.
У куті кімнати — стара піч, викладена плиткою.
— Маємо центральне опалення, але шкода її руйнувати, — гладить кахлі господиня. — А ото в нас замість шафи, — показує заокруглену вішалку, схожу на ті, що є у пральнях. — Патик інакше сорочки не знайде. Штани окремо вішаю, на оцій драбині.
На східцях червоної драбини для ремонту висить десять пар штанів з гострими кантами.
— Діти мають свої сім"ї. Я їх повиганяла, — розповідає жінка. — Бійтесь Бога, був би жах, якби ми разом жили. Мені мужа вистачає отако! — проводить рукою по шиї. — Сама я працюю в лікарні рентгенологом. Не хотіла, але батько наполіг. Уже була занесла документи на нафтовий факультет, але нє, мусила забрати. Зараз була би Юлією Тимошенко. Рентгенологом добре, всьо віжу насквозь. Тільки би ту нещасну пенсію підняли, бо маю 470 гривень.
Живете з картин чоловіка?
— Аякже. Може й задурно віддати, а інколи космічну цифру загне. Патик ніколи ніде не працював — абсолютно вільний художник. Не малював жон секретарів обкому, Лєніна, Сталіна. А тільки простих робочих, колгоспи.
А жінок?
— Із жінками не мала клопоту. Він малює такі портрети, які жінкам не подобаються — реальні. А ті би хотіли бути сладкіми, як етикетки на туалетне мило. Бачили, як Патик себе намалював? Як Ван Гог — червоний, сумашедший. Моя мама дуже боялася, коли я виходила заміж. Але, панове, мій Патик моральніший за деяких лікарів, що зараз зі мною працюють.
Зараз була би Юлією Тимошенко
Згадує, як познайомилися: він підійшов на виставці й запропонував позувати для портрета.
— Я відмовилася. А потім зустрілися на вулиці, він знову покликав. Але в нього була шнурівка розв"язана! — кривиться пані Романна. — Умовила з ним заприятелювати подруга. А про наше з ним весілля можна цілий роман написати. Патик мене так образив, що я не приїхала на власне весілля. Замість мене взяли якусь незаміжню гостю, убрали в марлю з аптеки й кричали "гірко".
Відчиняються вхідні двері. Зазирає високий сивий чоловік в окулярах.
— О, Патику! — гукає господиня. — Із Канади, з Франції дзвонять, а тебе нема.
Пан Володимир хрипло пояснює жінці, де був.
— Скажи голосно в газету, що якби не я — не був би ти художником, — вимагає та. Чоловік киває.
— Бог дав йому талант, а я його бережу, як вогнище, уже 48 років, — розтлумачує пані Романна. — За два роки плануємо таки стати на рушничок і взяти шлюб. Інакше до раю не приймуть.
Питаю в ювіляра, як здоров"я. Той коротко відповідає: "Добре".
— Ніколи ні на що не нарікає, — підхоплює дружина і цілує чоловіка в голову. — Я господиня ніяка. Дам йому скислий борщ, холодну картоплю — все їсть і дякує. Зате тоненький і гарний вигляд має.
— Рік тому захворів перший раз, — хрипить пан Володимир. — А так, тільки склероз мучить. Що на день народження хочу? Нічого. Я щасливий.
1926, 9 жовтня — Володимир Патик народився в селі Чорний Острів на Львівщині
1953 — закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва
1958 — Володимир і Романна одружилися
1959 — народилася донька Оксана
1964 — з"явився на світ син Остап
1992 — заслужений художник України
1995 — почесний громадянин Львова
Лауреат державної премії імені Тараса Шевченка
2 
1
Коментарі