1 липня опівдні біля львівського Гарнізонного храму Петра та Павла — тиснява. Зійшлися понад тисячу людей. Усі намагаються пройти до церкви. Там відспівують оперного співака Василя СЛІПАКА, 41 рік. Боєць АТО загинув 29 червня від кулі снайпера поблизу шахти "Бутівка" на Донеччині.
— Москалі прокляті! Коли ж вони вже заспокояться? Такий талант убити, — жінка в рожевій блузці з букетом червоних троянд у руках намагається пройти повз натовп. Багато присутніх — у чорних футболках із написом "Україна понад усе", учасників АТО із шевронами "ЗСУ" та "Правий сектор". Майорять синьо-жовті й червоно-чорні прапори. Вінків і квітів — мало.
— Хотіла принести букет, але в соцмережах родичі Василя просили того не робити. Кажуть, краще гроші переказати на потреби АТО, — говорить львів'янка 26-річна Уляна. — Із собою свічечку взяла, на могилі запалю. У мене зараз брат на Донбасі. Страшно уявити, що таке з ним може трапитися, — серветкою витирає спітніле обличчя.
Василь Сліпак був солістом Національної паризької опери. Працював там 19 років. У добровольці АТО пішов торік — став кулеметником. Був волонтером.
— Василь допомагав усім — воїнам Збройних сил, Національній гвардії, "Правому сектору", іншим батальйонам. Ніколи не був членом жодної політичної партії. Загинув, воюючи з військовими "Правого сектора" та ЗСУ, — говорить брат співака Орест Сліпак, 45 років. — Останній тиждень перед смертю гостював у мене в Києві. Я не підтримую війну. Бо ці молоді хлопці повинні жити нормальним життям, а не лежати в сирій землі. Василь не слухав. Називав "мої брати" всіх, хто на фронті. У цей час був якийсь світлий — мало говорив, багато молився. Кажу: "Василю, ти такий спокійний. Що сталося?" Навіть не мав думки, що він зібрався на фронт.
Коли поїхав, на серці було тяжко. Припускав, що таке може статися, але одразу відганяв від себе цю думку.
Труну виносять на вулицю. Небіжчика поклали у військовій формі. Присутні плескають у долоні, вигукують "Герої не вмирають". Тіло везуть на Поле почесних поховань Личаківського цвинтаря. Люди займають усю вулицю біля ратуші. Транспорт зупиняється. На похорон прибув 37-річний Володимир Омелян, міністр інфраструктури України. Він — двоюрідний брат Василя Співака.
— Після Майдану Василь змінився, — каже він. — Написав мені тихо з АТО. Просив нікому не говорити, що він на війні. "Завершиш свої реформи, підемо разом. Хоча тобі їх завершити ніхто не дасть. Тому краще бери автомат одразу. Часу менше стратиш", — казав.
Питав: "Василю, чого ти йдеш? Ти — блискучий співак, майбутнє країни. Можеш у світі заявити про українську культуру". Відповів: "Тут все просто. Я організував волонтерський рух. Не можу агітувати людей і просити давати пожертви, коли сам до кінця не розумію, що таке ця війна".
Випадкова ворожка відраджувала йти на війну останнього разу. Не послухав. Мав багато планів. Але про таку смерть мріяв — зі зброєю в руках.
Василя Сліпака ховають на полі № 76 поряд з іншими бійцями АТО. П'ять разів стріляють із рушниць. Люди співають "Ой у лузі червона калина похилилася". Родичі Сліпака запрошують на поминки в ресторані "Євроготель".
Вулицями Парижа ходив у військовому
Від початку Революції гідності Василь Сліпак передавав в Україну гуманітарну допомогу, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти. Створив благодійну організацію "Українське братство". За зібрані кошти купував речі й амуніцію для бійців АТО.
— Василь страждав, що не був на Майдані, коли розстрілювали хлопців. Наче відчував вину перед ними, — розповідає волонтер Ольга Гальченко, 31 рік. — Під час АТО вулицями Парижа ходив у військовій формі. Тим привертав увагу французів до проблеми в Україні.
Військовий капелан Добровольчого українського корпусу Микола Мединський, 41 рік, зі Сліпаком познайомився півтора року тому на передовій.
— Василь любив пофілософствувати, поговорити про мистецтво. Казав, що в українців бракує внутрішнього патріотичного стержня, — пригадує Мединський. — Повторював, що кожен має відчути відповідальність за долю народу. Казав: "Ми спимо. Співаємо, п'ємо каву, ввечері хтось піде на дискотеку. Байдужість руйнує".
Востаннє його бачив два тижні тому на майдані Незалежності. Тоді в останню дорогу проводили загиблих добровольців "Гуцула" й "Дока". Василь до мене наблизився, щось хотів сказати. Перекинулися двома словами, але підійшли знайомі і він не зміг продовжити. Через деякий час ще раз підійшов — і нам знову завадили. Тепер себе недобре почуваю.
2 
1
Коментарі