63-річний математик Віктор Полещук 1992-го у селі Підстепне на Херсонщині створив фермерське господарство "Зелений ранок". Разом з дружиною Оленою Анатоліївною, 65 років, тримають 100 овець і 70 кіз.
— Переїхати у село думав після народження дітей, — розповідає Віктор Степанович. — Ми тоді жили у Дніпропетровську. Через забруднене повітря діти постійно хворіли. Бувало, що дружина місяцями сиділа на лікарняному. Вона першою почала говорити про переїзд. Та я її відмовляв, бо хотілося самореалізуватися.
Віктор Полещук приїхав до Києва на запис радіопрограми. До кав'ярні "Барабан" іде, спираючись на палицю. У 3 роки він захворів на поліомієліт, відтоді права нога паралізована.
Віктор Степанович — кандидат фізико-математичних наук. 25 років викладав математику у Дніпропетровському державному університеті та в Херсонському індустріальному інституті.
— На її пропозицію погодився 1990-го, — офіціант приносить йому зелений чай. П'є маленькими ковтками, заїдає рафінадом. — На той час мав 25 років трудового стажу. Як інвалід почав отримувати пенсію. Чому звільняюся, колеги не розпитували. Тоді була криза, багато науковців покидали роботу. Одні пішли працювати на базар, інші переїхали у село.
На новому місці найважче було знайти спільну мову із сусідами. Кілька чоловіків зразу сказали: "Жити тут вам не дамо. Зробимо все, аби вас вижити". Раніше вони пасли овець на цій території, а ми її відгородили. З часом подружилися. Тепер вони до нас своїх дітей приводять. Маємо ослика, на якому всі люблять кататися.
Розстібає чорну шкірянку, поправляє сиве волосся і вуса. До перукаря не ходить, стрижеться сам.
— Перші два роки постійно снилося, що іду на лекцію. Науку зразу не покинув. Після обіду сідав за книжки на кілька годин. За рік списав більш як 10 зошитів.
Віктор Полещук має майже 50 га землі. Використовує її під пасовища.
— Там ґрунту немає, один пісок. Біля хати викопали 1,5-метрову копанку, з якої беремо воду. На грядці вирощуємо помідори й огірки. Щоосені замовляю машину і їду на оптовий ринок. Купую мішок цурку, борошна, крупи, гороху та картоплі. На продукти витрачаю тисячу гривень, їх нам на рік вистачає.
Першу кізку купили на базарі, овечку взяли у чабанів. Тоді тваринам давав імена. Була в мене Ганка, Жанка, Лянка, Мишка і Бєльчік. Рука не піднімалася їх зарізати. Усі померли своєю смертю.
Молока коза дає не більше літри. Робимо сир та бринзу. Пробували масло робити, але не виходить. Жирові частинки в козиному молоці дрібні, не збиваються. Двічі на рік стрижемо свою худобу. Раніше дружина з неї нитки пряла, плела светри і ковдри. Зараз шерсть здаю.
На отару часто нападаються вовки. Маю сім собак, які стережуть кіз та овечок. Гавкають, коли вовки близько підходять. Якось уночі гавкали, а я ніяк з ліжка не міг піднятися. Коли прийшов, знайшли вісім овечок з перегризеним горлом. Ще кількох довелося дорізати, бо їх сильно покусали.
Дістає з пакета теку з фотографіями. Показує знімок свого будинку. Зовні він схожий на юрту.
— Стіни зводив з обпиленого ракушняка. Дах зробив з очерету, зверху замазав його глиною. Посередині вимурував піч і лежанку. Як натопимо — жара, як у Ташкенті. Світла в оселі немає. Раніше користувалися керосиновою лампою, а тепер перейшли на китайські ліхтарі. Його на лоба почепив, і все видно. Туалет зробив на вулиці. Викопав яму, зверху поклав шалашик. Як заповниться, розвалюю, яму закидаю землею та саджу дерево. Маємо літній душ. Узимку по кілька місяців не миємося, бо холодно.
Подружжя має двох дітей — 43-річного Ярослава і Сабіну, 41 рік. Вони живуть у Херсоні. Син — програміст, а донька — науковець.
— Після переїзду в село мене колеги почали уникати. Приїхав в університет. У коридорі зустрівся з проректором, а він не хоче спілкуватися, бо вважають, що я з'їхав з їхнього рівня. Але мені байдуже. Я — людина майбутнього. Так, як я, люди житимуть через кілька століть.
2 
1
Коментарі