— Спорим на бутылку пива, что это живые люди? — каже киянин Андрій Колісник, 23 роки, двоюрідному брату 25-річному Валентинові з російського міста Углич. Минулого четверга хлопці прогулюються майданом Незалежності у столиці. Там живими скульптурами працюють четверо дівчат і хлопців.
28-річна Вероніка Грицюк у капелюшку, рукавичках і короткій сукні бронзового кольору стоїть на червоному ящику. На руках та обличчі — бронзова фарба. Внизу біля неї стоїть біле відро. У ньому купюри по 2, 5, 10 та 20 грн.
— В Киев приехала с Евпатории, — розповідає Вероніка. — Там працюю живою скульптурою на Набережній. Почала займатися цим 10 років тому. Тоді закінчила школу, а до інституту не вступила. Пішла на базар торгувати овочами і фруктами. Одного вечора з хлопцем прогулювалися набережною. Помітили жінку, пофарбовану під граніт, у довгій бальній сукні. Хлопець кинув їй кілька гривень, а мені сказав: "Ти теж так змогла б. Це краще, ніж стояти на базарі". Наступного дня купила балончик фарби і коротку сукню. За вечір заробила 100 гривень. З роботи звільнилася.
Хлопець у смугастій сорочці і сірих шортах кидає у відро 20 грн. Стає біля Вероніки сфотографуватися.
— Вы — самая красивая живая скульптура в мире, — шепоче їй на вухо. Вероніка кланяється, цілує його у щоку.
— Хлопці часто пропонують випити каву чи сходити в кіно, — продовжує. — З ними ніколи не розмовляю, бо нам заборонено. На роботі не їм і не п'ю. У туалет відбігати не бажано. Найщедріші — п'яні шведи. Позавчора зі мною фотографувалися 10 хлопців. Після фотосесії дали 50 гривень. Англійці, німці і поляки скупі. Більше "десятки" не кидають. Недолік роботи один — цілий день треба стояти. Ввечері ноги гудуть так, що і їсти зварити не можу.
Москвич 20-річний Станіслав Дубровський злазить з постаменту. Сідає на підвіконня магазину "Боско". Він у сірому костюмі й капелюсі. Крізь сіру фарбу на лобі видно зморшки.
— В театр живых скульптур меня затянул одногруппник, — Станіслав спирається на тростину. — Сказав, це заняття дає непоганий прибуток і не забирає багато часу. Після пар та на вихідних працюємо з ним у центрі Москви. На час Євро переїхали у Київ. Якось мама поставила біля мене маленьку дівчинку. Вітер подув, і я руку підняв, щоб капелюх притримати. Дівчинка злякалася й розплакалася. Мама її хвилин 20 заспокоювала. Я не витримав, підійшов і розказав, що насправді я — жива людина. Дівчинка від мене з годину не відходила.
Станіслав має три костюми для роботи.
— Обираю по погоді. Коли жарко, вдягаю "грецький" — на голе тіло накидаю білу накидку з шифону. Грим наносить майстер в офісі за 200 метрів звідси. До місця роботи дістаюся пішки. Тоді всі перехожі звертають на мене увагу. Діти широко відкривають очі, а бабусі хапаються за серце. Фарбу на обличчя наносять спонжиком. Її розводять спеціальною основою, яка не сушить шкіру. Спочатку фарбувався сам. Розводив фарбу водою. Обличчя стягувало так, що і кліпати очима не міг. Тоді точно був на скульптуру схожий.
2 
1
Коментарі