— У Німецьке місто Карлсруе потрапила, завдяки донецькому локальному комітету міжнародної студентської організації AIESEC. Доки вчилася, ходила на мовні курси. До того ж в університеті до мене була прикріплена українка. Вона жила там раніше і я могла питати її про все, — розповідає 28-річна донеччанка Ксенія Ануфрієва. — Потім довелося переїхати до Штутгарта, бо перейшла з англійської мови на рекламу та маркетинг. Мала на вибір кілька вузів, що погодилися взяти мене на навчання. Вибрала той, де давали кімнату в гуртожитку.
Дев'ять років живу в Німеччині. Найважче було перших кілька років. Довелося відвикнути від української гостинності та звикати до німецької дистанції. Холодного ставлення, майже без емоцій.
Досі сумую за донецькими дахами і краєвидами, що ми бачили з багатоповерхівок. Там можна було потрапити на дах будь-якої будівлі. Тут щоб таке зробити, треба пройти ряд бюрократії, підписати купу документів. Спочатку бракувало української їжі та повітря. Тепер звикла.
Востаннє побувала в Донецьку наприкінці минулого року. Новини про окуповану територію зникли зі шпальт газет та екранів телевізорів. Але там залишилися мої друзі та деякі родичі. Мовчати про те, що там сталося — неможливо. Остання поїздка була страшна. Зробила кілька фотографій і ховала їх у одязі. Виїздити довелося автобусом разом із пенсіонерками, які навідуються в Україну за пенсіями та продуктами. Я відрізнялася серед усіх. Мене принижували й обзивали, але чудом я вирвалася в Україну. Відчуваю, та поїздка для мене була остання.
Поділяю життя в Німеччині на два етапи — до війни та після. Воно різне. У період війни ми згуртувалися, почали волонтерити. Шукали українців, які живуть тут давно. Доводилося організовувати та збирати берці, бронежилети, каски. Згодом почали більше допомагати дітям переселенців, їхнім родинам і родинам бійців АТО. У період волонтерства ми зрозуміли, в Німеччині багато українців.
Торік із товаришами вирішили створити українсько-німецький журнал "ГелБлау" — означає жовто-блакитний. Журнал двомовний. Німецькою ми пишемо винятково про Україну, традиції, географічні чи туристичні місця, щоб зробити позитивний імідж там. Що Україна є туристичним об'єктом, щоб не боялися сюди їхати. А українською — про життя українців, їхній досвід переїзду, відпусток, роботу, бізнес.
Потреба в українському тут велика. Ми зробили власне дослідження. Порахували на розкладках в аеропортах і на вокзалах українську пресу. Виявилося, в Німеччині немає жодного україномовного видання. Зате є 150 російських видань. Частину з них роздають безкоштовно.
Найскладніше знайти кошти на друк і розповсюдження україномовної преси. Матеріалу — багато. Залучаємо людей, які вміють малювати чи ілюструвати. Дозволяємо писати статті навіть не журналістам. На друк закладаємо наші кошти. Потім, коли робимо якийсь захід, намагаємося продавати журнал. Пишемо гранти, листи в українське Міністерство закордонних справ, посольства. У консульстві якось відповіли, виділили нам 600 доларів на рік. Але й ці гроші не дійшли. Через різні запити вияснили: з бюджету України виділяють 77 мільйонів доларів щорічно на створення позитивного іміджу України за кордоном. Гроші дають на україномовну пресу, проведення фестивалів. До нас вони не потрапляють.
Журнал друкуємо у Львові. Це втричі дешевше, ніж у Німеччині. Навіть враховуючи перевезення. Відправляємо перевізниками, що возили гуманітарну допомогу. Українську типографію знайшли в інтернеті. Спершу переживали за якість, бо в Україні все можливо.
Довелося спілкуватися і з росіянами, і з казахами. Там багато п'яниць, тих, хто приїхав сюди на державну допомогу. Можу з впевненістю сказати: українська діаспора є більш елітна. Майже всі закінчують університет і працюють за спеціальністю. Багато інженерів, програмістів, економістів.
Їздити машиною дешевше, ніж громадським транспортом
— Кожен німець має власну машину. Навіть у студентів є вживані авто, — каже Ксенія Ануфрієва. — Їздити громадським транспортом тут дорого. Один квиток у трамваї коштує 2,8 євро.
Я маю машину "ГольфVI". Придбала її за 7 тисяч доларів, в гарному стані.
Живу в однокімнатній квартирі на 25 "квадратів". За неї щомісяця плачу 400 євро. Нормальна квартира коштує 1500 євро.
З України привожу красиві жіночні речі — туфлі, плаття. Там такого бракує. Часто замовляю речі в івано-франківських дизайнерів. Вони передають готові вироби через перевізників або друзів. Німкені часто помічають такі речі. Там цінують усе, зроблене руками. Сама теж умію вишивати. Створила свій невеликий бренд — продаю вишиті прикраси.
З України везу книжки та солодощі.
3 
1
Коментарі