Епоха Трампа-Зеленського лише розпочинається

У США настає тимчасова ремісія, у нас – загострення хвороби популізму

Крихка демократія

Черчиллю приписують думку, що демократія – найгірша з форм правління, якщо не рахувати решти. Думаю, побачивши опоганення свого пам'ятника у Лондоні влітку 2020 року, він лише переконався б у правдивості цього твердження.

Справді, виборча ліберальна демократія якнайкраще підходить для захисту прав конкретного пересічного громадянина, та й в економічних забігах на довгі дистанції у мирний час їй немає рівних. Поза цими умовами ефективність демократичних країн різко зменшується, а то й падає до нуля.

Головна причина полягає у тому, що демократичні інститути – як класичні (античні), так і сучасні (американські з XVIII століття) – розраховувалися на відносно невелику кількість користувачів. Громадян давньогрецького полісу (без жінок, дітей, рабів та іноземців) в середньому нараховувалося від кількох до кільканадцяти тисяч (найбільше в Афінах – 30 тис.). На момент здобуття незалежності 13 північноамериканських колоній населяли приблизно 2,7 млн людей (від 10 тис. у Теннессі до 500 тис. у Вірджинії), але право голосу мали лише дорослі білі чоловіки із нерухомістю – приблизно 6% (160 тис. осіб), або від тисячі до 30 тис. на штат.

За таких умов механізми виборів та контролю функціонували хоч і не без проблем, але цілком прогнозовано. Але боротьба за виборчі права, яка розгорнулася в Європі з першої третини ХІХ століття, докорінно змінила ситуацію. Перша світова війна остаточно знесла електоральні бар'єри для жінок (винятки типу Швейцарії вже ні на що не впливали) – і сформувала той світ загального виборчого права мільйонів людей, у якому ми живемо.

Однак саме це становище і продемонструвало, що найбільшим ворогом демократії є не монархи і феодали, не церква і не військові диктатори, а самі виборці. Маси людей, які отримали право голосу за фактом народження і майже без будь-яких умов, стали легкою жертвою небаченої до тих пір пошесті – популізму.

1917-го нарід Росії спокусився на обіцянки негайного "миру без анексій та контрибуцій" і роздачі землі селянам, а фабрик – робітникам. 1922-го італійці захотіли спокою та стабільності після буремного "червоного дволіття". 1933-го німці повірили, що можуть підвестися з колін і зробити Німеччину величною знову. Хай би як не відрізнялися авторитарні ідеології початку ХХ століття, вони мали під собою спільну платформу – суспільство у стані індустріального переходу, відкрите до маніпуляцій завдяки новим медіа (телеграфу та радіо).

І навіть якщо до влади насильницьким чином приходили лідери "старого гарту", як-от Горті, Пілсудський чи Франко, вони теж не нехтували популістичними гаслами.

Протистояти цій навалі змогли лише справді давні демократії. Та й то у Франції праві у 1934-му були за крок до здійснення перевороту. У будь-якому разі Друга світова війна показала, хай як це іронічно не звучить, що демократію здатні врятувати лише американські бомбардувальники – спочатку у тактичному союзі з радянськими танками, а потім у протистоянні з ними. Неозброєна демократія – мертва демократія.

Інтермедія

В роки Холодної війни протистояння із "соціалістичним табором", яке включало в себе і відповідну поведінку еліт, і пропаганду, і покращення життя "простих людей" вже сьогодні, зробило популізм на Заході безперспективним. Кожне наступне покоління жило краще за попереднє. А десятиліття 1990-2000 взагалі можна вважати найліпшим періодом існування розвиненого світу. Здавалося, що наступив "кінець історії", прийшла вічна золота доба...

Друге пришестя популізму

Та не так сталося, як гадалося. По-перше, на місце старим викликам прийшли нові. Хай боротьба за права геїв, поступове зубожіння середнього класу, міграції з третього світу та навіть теракти 2001-2005 років не дотягують за рівнем напруги до Кубинської кризи та В'єтнамської війни, вони породили запит, на якій еліти не змогли дати задовільної відповіді. По-друге, розвиток телефонії та Інтернету призвів до постання раніше немислимих комунікаційних мереж. Поєднання цих двох складових уможливили новий вибух популізму.

Першими пали жертвою росіяни, втомлені від "лихих 90-х" та залякані вибухами будинків. Володимир Путін після 2000 року став беззаперечним лідером та взірцем наслідування усіх сучасних популістів. Через два роки у Венесуелі до нього приєднався Уго Чавес (а з 2013-го там популізм уособленій Ніколасом Мадуро). Криза 2008 року привела до влади в Туреччині Реджепа Ердогана.

 

На Заході могли скільки завгодно морщити носи, мовляв, що взяти з периферії. Але 2010 року з'ясувалося, що і благополучна Європа не застрахована від цього. Уже 10 років Угорщину очолює фактично міні-путін Віктор Орбан. З 2015 року і президент, і парламент Польщі контролюються Ярославом Качиньським. Між 2015 та 2019 роками популісти з "Сірізи" керували Грецією. У 2018-2019 популісти з "Руху 5 зірок" та "Ліги" мали коаліційний уряд в Італії (а якщо вважати популістом і Сільвіо Берлусконі, то країна впала у цей гріх ще 2008 року).

Нарешті, бастіони демократії, Британія та США, підхопили цю заразу, проголосувавши у 2016 році за Брекзіт та Трампа. На цьому тлі перемога Зеленського геть не дивує і викликає лише одне питання – чому так довго?

Як це працює?

У нас полюбляють кивати на "простих людей". Мовляв, нарід не той, не розуміє, що до чого. Але якщо глянемо ширше, то стане ясно, що проблема не в українцях, а в моделі загального виборчого права як такій. І біда навіть не у тому, що у професора та безробітного алкоголіка по одному голосу рівної ваги. А у тому, що обох за допомогою новітніх інформаційних технологій можна змусити голосувати однаково – апелюючи до почуттів.

Звісно, обирати серцем, а не головою, у нас закликали давно, та й не тільки у нас. Порожні обіцянки та спекуляції існують стільки ж, скільки і сама політика. І заувага Лінкольна про неможливість брехати довго усім якраз через це і з'явилася. Але лише в добу "Веб 2.0" ця тенденція набрала загрозливих масштабів. Раніше виборчі гасла виражали певні цінності. Тепер вони продають чисті емоції, відірвані від конкретних ідеологій. Коли на ваш смартфон прийде агітка, написана алгоритмом з урахуванням ваших найпотаємніших страхів і бажань – ви мусите бути епічним героєм, щоб проголосувати всупереч їй.

І найгірше, що простого виходу з цього тупика немає. Радикали закликають до обмеження виборчого права під соусом повернення до майнового чи освітнього цензу. Є податки – є голос. Або є диплом – є голос. Однак благими намірами дорога вислана до пекла. Обмеження можливості голосувати уже ставало мотивом для безлічі виступів та революцій останніх двох століть. Невже ми готові по другому разу проходити через барикади? Не говорячи вже про те, що будь-які формальні обмеження завжди можна буде обійти корупційним шляхом.

З іншого боку, немає дурних, які дозволили б пілотувати літак чи робити хірургічну операцію випадковим людям, обраним простою більшістю пасажирів чи пацієнтів. Якщо ми погоджуємося, що певні професії вимагають спеціальної підготовки та складення іспитів, то чого ж така практика досі не розповсюджується на керівництво державою? Чи ж бути президентом простіше, ніж капітаном?

Популісти стверджують, що це так. Більшість виборців, на жаль, їм вірять. Наслідки ми спостерігаємо у режимі реального часу, зокрема, у рахунках за газ.

The Show Must Go On

Повертаючись до початку, мусимо констатувати, що Трамп і Зеленський – явища одного порядку. Якщо узагальнити, то їхня перемога на виборах – це тріумф emotio над ratio, а сподівань – над здоровим глуздом. Це стихійний бунт простого виборця проти зарозумілої еліти, звинуваченої популістами у найтяжчих гріхах, як-от пихатість та багатство. Американський виступ проти номенклатури посилювався небажанням підтримувати непотизм – мовляв, мало нам було Білла Клінтона, щоб ми обрали собі його дружину! В Україні каталізатором виступила війна. Саме необхідністю боротьби з Росією були викликані численні непопулярні або, принаймні, контраверсійні реформи часів Петра Порошенка. Зеленський пообіцяв "втомленим від війни" все зразу і нічого конкретного. Відтак кожен голосував за своє: за припинення бойових дій, за зменшення тарифів, за відмову від українізації та декомунізації. Чи отримали вони своє – питання зайве.

Але, незважаючи на поразку Трампа (притому геть не розгромну), проблема популізму нікуди не зникла, тому що ніде не поділися її складові. Ультралівий порядок денний, як-от сприяння міграції, руйнування пам'ятників в рамках руху BLM чи "війни" феміністок з трансгендерами, якого не можна було навіть уявити 10 років тому, провокує у відповідь посилення правої ідеології. Місце старого конфлікту класичних республіканців-консерваторів з демократами-лібералами займає новий, значно більш небезпечний конфлікт ідентичностей. Багаті ще могли домовитися з бідними про гроші, а от "привілейовані" із "дискримінованими" про почуття – вже ні. Тому ліберальне крило дрейфуватиме вліво, до соціалізму і тотальної рівності усіх рас і гендерів, а консервативне – до войовничого націоналізму. І в цій новій боротьбі радикальні популістичні гасла будуть назахват.

З іншого боку, допоки законодавчо не буде врегульована діяльність соціальних мереж, будуть і надалі траплятися навали фейків та випадки волюнтаристських банів. Що має думати пересічний ліберал, коли його супротивники поширюють мережею дику брехню, яка впливає на результати виборів? Як має почувати себе пересічний консерватор, якщо у мережі його однодумців блокують за одне лише висловлення позиції, а опоненти можуть дозволити собі безкарно глузувати? Бан Трампа – це подія, яка матиме набагато довші й гірші наслідки, ніж безлади у Вашингтоні.

Світ вступив в епоху, коли випинати свої емоції (зокрема, бути постійно ображеним) стало модним і схвальним, а висловлюватися кожному – загальноприйнятним. І допоки так буде, ґрунтований на емоціях популізм залишатиметься затребуваним у політиці по всій планеті. А в Україні – тим більше.

Епоха Трампа-Зеленського лише розпочинається.

×