Еволюція ППО: з чим ми почали війну та що маємо зараз

Однією із серйозних проблем для росіян, яку вони не змогли вирішити за два роки масштабного вторгнення в Україну, західні військові називають те, що їм не вдалось завоювати повну перевагу у повітрі. Тобто ні першим, ні наступними ударами російські військові не знищили повністю систему протиповітряної оборони України. І хоча агресор зараз доволі ефективно використовує на фронті керовані авіабомби, однак ракетно-дронові удари по тиловим об'єктам фактично малоефективні. Яскравий приклад - намагання восени 2022 року зробити в Україні масштабний блекаут.

Після розпаду СРСР Україна отримала досить потужні протиповітряні сили у вигляді 204-х зенітно-ракетних дивізіонів, в тому числі 43 дивізіони ЗРС С-300ПТ/ПС та шість дивізіонів С-300В, 35 дивізіонів ЗРС С-200, 23 дивізіони ЗРК "Бук", 29 дивізіонів ЗРК С-125, 37 ЗРК С-75, 27 дивізіонів ЗРК "Круг", чотири зенітних ракетних полки ЗРК "Куб". За щільністю ППО на одиницю території Україна тоді впевнено посідала перше місце у світі.

А ще була армійська ППО з 24 ЗРК "Тор", до 150 ЗРК "Оса", не менше 160 ЗРК "Стріла-10", до сотні ЗРПК "Тунгуска", сотні ЗСУ "Шилка" та ЗУ-23-2 з тисячами ПЗРК.

Традиційно радянські зенітні системи були одними з найбільш технологічно розвинутих в світі. Причому логіка побудови ППО в СРСР була геть інша ніж на Заході, де основу ППО складали винищувачі. Однак наступні роки незалежності призвели до масштабного розпаду єдиної системи. Причому справа не стільки в технічній застарілості технічної бази (а радянські системи проектувались "на виріст", і навіть зараз вони по деяким показникам можуть дати фору західним зразкам), а у відсутності розуміння місця ППО у Збройних силах. Чого вартує, наприклад, підковерне протистояння "льотчиків" та "зенітників": коли в 1992 році почали формуватися ЗСУ, то були створені два окремі командування: Військово-Повітряних сил і Військ Протиповітряної оборони України. Однак вже у січні 1993 року указом президента ВПС і Війська ППО об'єднані в єдиний вид - Військово-Повітряні сили України (Війська оборони повітряного простору). Але це був не кінець: вже за рік - у лютому 1994 року - вони були розділені на окремі види ВПС і Сили ППО України.

А у квітні 1995 року президентським указом знов було утворено єдине командування, цього разу Військ Повітряної Оборони України (Військово-Повітряних Сил і Сил Протиповітряної оборони). Але в травні 1996 року був виданий новий указ, відповідно якому ВПО розділені на окремі види - ВПС і Війська ППО України.

І нарешті тільки з червня 2004 року склалася нинішня ситуація, коли ВПС та Війська ППО були об'єднані в Повітряні сили Збройних сил України. Вся ця чиновницька чехарда призвела до того, що фактично для армії було втрачено велику кількість фахових офіцерів різного рівня, та й можливості для розвитку взагалі.

 

Незважаючи на велику кількість систем ППО, величезну частину з них складали стаціонарні зенітно-ракетні комплекси, які по радянським статутам повинні були прикривати від ударів з повітря стратегічно важливі промислові та адміністративні центри - в нашому випадку це Київ, Дніпро, Харків, Миколаїв, Одеса. Зрозуміло, що для цих цілей цілком годилися навіть досить старі комплекси - як, наприклад, С-125 або С-75 часів війни у В'єтнамі. Незалежній державі, яка до того ж проводила політику "братерства" з своїм основним ворогом, така їх кількість просто не була потрібна. Тому дуже скоро після отримання незалежності Україна була змушена почати значне скорочення. Так, першими були зняті з озброєння ЗРК середньої дальності С-75, потім, на початку 2000-х років - маловисотні С-125. Поки дозволяв ресурс, експлуатували далекобійні ЗРК С-200В та С-200Д, але і їх зняли з бойового чергування 2013 року.

Основним комплексом для української ППО став С-300 - станом на 2010 рік в ЗСУ було 16 дивізіонів С-300ПТ і 11 С-300ПС. При цьому відбулася й серйозна географічна рокіровка - першими розформовувалися дивізіони, які базувалися на Донбасі і на прикордонних з Росією територіях, акцент робився на центральні та західні області. зараз вже зрозуміло, що це була частина російської програми по роззброєнню України.

Проблеми із поставками запасних частин з РФ та неможливість продовження термінів зберігання зенітних ракет призвели до того, що до 2014 року до системи ППО країни були включені навіть армійські ЗРК середньої дальності "Бук-М1".

На тому ж фоні робилися спроби освоїти капітальний ремонт комплексів - найбільших успіхів вдалося досягти саме щодо С-300. Так, у 2012 році було проведено капітально-відновлювальний ремонт двох дивізіонів С-300ПС, при цьому частина елементної бази була вітчизняного виробництва.

Після анексії Криму наші Повітряні сили втратили п'ять дивізіонів С-300 і три дивізіони "Бук-М1", що вкрай негативно позначилося на боєздатності і фактично зробило величезну "диру" у ППО на південному напрямку (яку не вдалось "залатати" і до 2022 року).

Починаючи з 2015 року почалися планові роботи з посилення зенітно-ракетних частин з наголосом на заводський ремонт і продовження термінів експлуатації зенітних ракет. Через те що робочі моменти були відпрацьовані тільки щодо С-300, їх і стали масово відновлювати та ремонтувати. У підсумку за два роки вдалося "протягнути" через заводський ремонт різного ступеня 65% наявного складу зенітно-ракетних комплексів С-300П. Крім того, був освоєний ремонт ракет до них. Ще одним напрямком став ремонт і модернізація ЗРК "Бук-М1" - тут результати вражають не менше.

Одночасно почалися спроби посилити нашу протиповітряної оборону не тільки кількісно, але й якісно. Саме у цьому напрямку варто розглядати повернення на озброєння таких досить унікальних комплексів як С-300В1 (з обмеженими, але все ж таки протиракетними функціями), "Тор" і навіть С-125 зі зберігання.

Вважається, що на момент повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022 року наші ППО були представлені 29 дивізіонами ЗРС С-300П (13 - ПТ, 16 - ПС), двома дивізіонами С-300В, 10 дивізіонів ЗРК "Бук-М1", а також невизначеною кількістю ЗРК С-125 та "Тор".

Дії наших зенітників на початку широкомасштабного вторгнення слід вважати зразковими - нашому командуванню вдалось не тільки зберегти більшу частину комплексів, але й організувати хоч і "осередкову", однак систему ППО. Очевидно, що вона зіграла досить важливу роль у ході "Битви за Київ" у березні 2022 року, коли були перехоплені більшість крилатих та балістичних ракет, а також збиті десятки літаків та гвинтокрилів. Однак це було зроблено за рахунок концентрації усіх можливостей системи, так як в той же час той же Харків, Маріуполь чи Чернігів піддавалися масованим ударам з повітря, маючи дуже обмежені можливості захисту.

Щодо західної допомоги, то з самого початку західні партнери зосередились на передавання Україні зразків ППО радянського виробництва - так, Словаччина передала 8 пускових установок С-300ПМУ-1, Польща - Osa-AKM-P1 "Żądło", S-125 "Newa SC" та інші. Однако цього було явно недостатньо, тим більше що проблемою стали ракети, які виробляються тільки в РФ й тому були недоступні на ринку. Щоправда, в 2023 році вдалось частково вирішити проблему боєприпасів за рахунок запуску програми FrankenSAM - таких собі гібридів радянських ЗРК та західних ракет.

Доволі швидко в Україні з'явились західні зразки - як сучасні NASAMS та IRIS-T, так і "заслужені ветерани" у вигляді MIM-23 Hawk.

І піком стало прибуття в квітні 2023 року першого дивізіону найбільш потужного ЗРК західного світу - MIM-104 Patriot. Все це разом можливість значно підсилити можливості ППО України, що відразу відбилось на ефективності атак росіян. Не допомогло навіть використання гіперзвукових ракет "Кинжал", які доволі успішно збиваються розрахунками "Петріотів".

Таким чином, за два роки війни наші протиповітряні сили пройшли шлях від чисто радянської системи до такого собі вбивчого для росіян мікса з техніки західного та радянського зразків. І досвід України в цьому напрямку є доволі прогресивним і тому вже зараз вивчається в західних військових академіях як приклад швидкого переходу від одних стандартів до інших.

×