Потрібно міняти все

Влада боїться зачіпати символи

Ми знаємо ситуацію в Київській області, де найбільші міста - Ірпінь та Бровари - опинилися в підпорядкуванні "не своїх" районів. Але подібне відбулось майже в кожній області.

По-друге, кричуще виділення окремих одиниць для угорців та болгар (Берегівський і Болградський райони), без жодної логіки. Обидва новоутворення не мають самі по собі жодного сенсу, крім суто етнічного. Мало того, що Україна тим продемонструвала слабкість і пристосуванство - вона відкриває зовсім нову скриньку Пандори для інших меншин. Чому б тоді не зробити окремі національні райони для румунів, білорусів, поляків, греків тощо? А там і до етнічних росіян може дійти…

Словом, питань значно більше, ніж відповідей.

Але я тут не про це. А про дуже задавнену, стару проблему української влади. Будь-якої, хоч більшою мірою проросійської або байдужої до всіх цих національних питань. Про дикий переляк перед усім, що несе в собі зміну символів. Перевстановлення маркерів. Стосовно тих-таки "районів", які сором'язливо назвали "територіальними об'єднаннями субрегіонального рівня". Те, чи називатимуться вони "районами", досі не відомо. Проте така ймовірність украй висока.

За часів Петра Порошенка їх пропонували (напів офіційно) назвати "повітами" (пам'ятаєте славнозвісний проєкт Коліушка?), за старою назвою українських субрегіональних одиниць. Але цю назву відразу зацитькали (ніззя!). Адже "люди звикли до районів та областей, не потрібно зчиняти дискусію".

Це не завадило вже "Слузі народу" запропонувати назву "округи". В однині "óкруг", а не "окрýга", як було б правильно з погляду української мови та історії. Свого часу навіть діаспоріанка Супрун назвала "шпитальні окрýги" "госпітальними округáми", - то на що чекати від "зелені"?

"Округами" райони називалися за часів ранньої УРСР, а "землі" та "повіти" використовувалися в УНР. Кожен підтримує той символ, який йому ближчий. Проблема з "округами" ще й у тому, що так називалися субрегіони України під час нацистської окупації. Що теж не додає шансів на ухвалення. Українські ж назви нова влада не толерує в принципі. Отже, можуть залишити "район" як компроміс (для кого?). Ну бо ж бачте, обговорення цього питання провокує конфлікт.

Страх перед символами, повторюю, характеризував будь-яку українську владу. І певне покращення статусу української мови та декомунізація деяких назв за часів Порошенка – лише мала частка того, що мали зробити. Не встигли навіть перейменувати області – на Кропивницьку та Січеславську. Зараз старі назви забетонують ще щонайменше на десятиліття, адже "слуги" просто не здатні на зміну символів. Здатні їх "відкотити" назад, але про це нижче.

Їдемо в київському метро. Станція "Святошин" після реконструкції. Виглядає вкрай респектабельно – біжучі рядки на стендах, акуратні платформи, прибрана територія. Можна уявити собі Чехію чи Угорщину. Якби не наші працівники метро – в радянській формі. Питаю себе: що? Що саме заважає метрополітенові, який пускає у світ "просунуті" русифікаторські реклами з "гусем" і пишається цією просунутістю, просто поміняти однострої своїм працівникам? Здавало б ся, це зовсім не важко і зовсім не дорого. Ніззя! Усі ж звикли.

Абсолютно те саме з Укрзалізницею, яка вкинула добрячі кошти в сумнівний ребрендинг, але сміливості змінити форму залізничникам чомусь знову забракло. Бо навіщо? Звикли ж!

І це постійне явище. Ідеальним часом для зміни символів був період від 2014 до 2019 року. Таки багато змінили. Провели сяку-таку декомунізацію, змінили однострої війська, поліції, нацгвардії. Проте не зуміли дотиснути календар і досить необдумано швидко утворили ПЦУ.

Календар мав змінитись як у світському напрямку (заміна свят), так і в релігійному (перехід на новий стиль). Не відбулось ні того, ні іншого. Православна церква України мала об'єднати бодай третину парафій Московського патріархату, а то й половину - але цього теж не вдалося зробити. Насамперед, через поспіх.

 

Тепер іде махрова реакція. Влада судомно намагається призупинити, заморозити, скасувати навіть ті реформи, що вже давно відбулись. Скажімо, не дивно, що влада "зелених" так бореться проти медичної реформи. Проте, виявляється, кісткою в горлі досі стоїть ЗНО. Інститут національної пам'яти. Реформи в Укрзалізниці та Нафтогазі.

І це відгортають назад. Так само, як і ситуацію довкола ПЦУ (кому ж сподобається існування канонічної української церкви?).

Ситуація з "МакДоналдзом" і міністром культури Олександром Ткаченком ще раз підтвердила, що від зміни символів (у цьому випадку – від розширення прав української мови) не лише намагатимуться відмовитися, а ще й форсуватимуть цей процес усіма можливими засобами. Простіше: українську цькуватимуть. Адже розширення її вжитку знищує один з найбільших символів радянської (пострадянської та просто російської) доби – всюдисущість російської мови, максимальна тепла ванна для росіян та російськомовність, абсолютна непотрібність для них мови "тубільців".

Якщо йдеться про "МакДоналдз", то "ватники", геть не переймаючись логікою, подають перелік мов "Маку" в Росії - де є таджицька та узбецька. Але немає української! Ну, бо правда, навіщо там українська - то ж демократія! Зрештою, позиція радикальних шовіністів зрозуміла і роз'яснення не потребує. Сказати правду, вона завжди має навіть певну користь для українців, бо мобілізує адекватних людей і спричиняє суспільне неприйняття - виставляє клоунами адептів "русского мира".

Натомість більший вплив, на жаль, має "тиха сапа". Колишній головний продюсер "1+1" та ідеолог російськомовної телепродукції Олександр Ткаченко став міністром культури й одразу заходився пояснювати потребу в "суспільній дискусії щодо історії, мови, квот тощо". Читай, знов-таки, – у скасуванні всіх післяреволюційних змін, або ж таких правок, коли в тих змінах не буде жодного сенсу. Бо зрозуміло, що "дискусія" не означає збільшення квот або розширення вживання української на ТБ. Зокрема, в тих-таки серіалах. Хай та "Школа" чи "Спіймати Кайдаша" будуть хоч ультрапопулярними - це зміна символів, і це будуть максимально саботувати. Навіть собі на шкоду.

Ткаченко вважає, що за україномовний продукт має платити держава, а приватні компанії роблять усе російською. І це добре (sic!), адже, крім України, вони можуть продавати продукт у російськомовні країни. Це стало мантрою. Чому саме російськомовні країни мають бути ринком для наших виробників, пан міністр не каже. Бо хіба можна собі уявити, щоб ми робили класний продукт українською і продавали його в інші країни - Центральної Європи, Балкан, до Туреччини чи Грузії - в перекладі? Ніяк не можна, що ж ви таке кажете - тільки СНД, тільки гардкор! Очевидно, що квоти намагатимуться руйнувати. Вони некомфортні для російськоорієнтованих виробників контенту, до яких належить і Ткаченко.

Це ще раз доводить, наскільки серйозним і символічним є мовне питання. Адже проросійські політики і бізнесмени миттєво повертаються до нього, щойно приходять до влади. Так було за Януковича, так є й тепер. І тут, повторюю, скандали і поява в публічному просторі персонажів типу Шарія і "русскомировських" активістів нам таки на користь. Бо вкладає Ткаченка і Шефірів у їхній дискурс - не виходить "зробити дуже красиво", як їм би хотілось. І компанія в них прокльовується не надто. Отже, ми мали б ще приплачувати радикалам за те, що вони руйнують плани влади.

Отже, все те, що змінили попередники, намагатимуться максимально повернути назад. Бо люди живуть у світі символів. Тому навіть відмова від зміни свят і відхилення "хорунжих" у війську (пам'ятаєте, і таке було?) - це вже поразка. Ми часто не помічаємо її, бо речі здаються малими і мало важливими. Проте, якщо є змога, треба міняти все. Максимально. Завжди. У тому числі на своєму рівні. Бо навіть дрібні символи є камінцями в мурі великої України.

×