Українцям не потрібна тверда рука

Сильні лідери ведуть державу до катастрофи

Кілька днів тому міркував про те, чи підтримав би я українського диктатора, тверду руку на кшталт Лукашенка. Питання дуже спокусливе. Щоб нарешті утвердити українську мову, символи, історію, церкву, прибрати цькування за національною та мовною ознаками, твердо дотримуватись курсу в ЄС і НАТО, не відступати в Криму і на Донбасі… Та скільки ще такого. Від такого важко відмовитись. Але доведеться.

Перш за все тому, що такий "державець" (за Нікколо Мак'явеллі) просто не має шансів прийти до влади в Україні. Навіть якщо ми уявимо замість Лукашенка освіченого національного лідера з розширеними повноваженнями типу Шарля де Ґолля, в нас немає тих, хто мав би за нього проголосувати. З одного боку, на виборах висуваються кандидати, які тією чи іншою мірою задіяні в політичних процесах і, що ще важливіше, щодо яких існує сякий-такий олігархічний консенсус. А олігархи ніколи не погодяться на політика-інтелектуала з широкими можливостями й повноваженнями. Тобто в публічному просторі може з'явитися або досить сірий політик, пов'язаний з певними схемами, або ж яскравий популіст - аж до клоунади, типу Зеленського або Шарія.

Що гірше, з іншого боку, і українці не готові голосувати за сильного керівника, тим більше, якщо він не має негативних плям із минулого. Бо це ж він розумніший за інших, який жах! Наші люди завжди люблять тих, за кого розумніші самі. Або принаймні їм так здається. Отже, я не уявляю обставин, за яких міг би виникнути такий-от де Ґолль.

Лукашенко якраз і є прикладом того, як закінчують диктатори. І це не залежить від особистості. Будь-якому сильному лідеру важко опиратися спокусі посилити особисту владу. Тобто стати диктатором. А сильне лідерство виснажує народ. Пам'ятаю чудову і незаслужено забуту новелу Юрія Мушкетика "Смерть Сократа", де філософа на суді питають про "золоті часи" Еллади - Перікла:

Сократова голова пожувала товстими губами, посмiхнулася.

- Але хiба не вiд тих днiв i почалися нашi злигоднi! Всi великi, навiть наймудрiшi, не так дають, як забирають. Вони плодять замiри, як кiшка кошенят, i сподiваються, що з тих кошенят виростуть леви. Перiкл возвеличив державу й воднораз прирiк на загибель. Бо пiдносив ïï власною волею, забираючи волю в усiх.

Сильний лідер, по суті, перетворює суспільство на кастрата. А надто у випадку диктатури. Своєю волею лідер упроваджує низку змін, які згодом асоціюються лише з ним. І після його неминучого падіння чимало з них знищуються. Зокрема, Лукашенко побудував систему, заточену під його особу. І після його неминучого падіння цю систему буде зметено. Починаючи від прапора і закінчуючи економікою або й, дай Боже, інтеграцією з Росією. Бо все це викликатиме асоціацію з диктатурою. До того ж білоруси слухняні і терплячі (й акуратні) - північний народ! Тому знімати диктатора їм доведеться довго й нудно. Українці – гарячі південці, ладні влаштовувати революції хоч і щороку. Розраховувати тут на довгострокову перспективу, політику "в довгу", навряд чи варто.

Врешті-решт, ми вже маємо диктатора. Ми отримали при владі популіста з сильними диктаторськими замашками, проте без відповідного хисту і знань, які мусив би мати національний лідер. Наш теперішній президент має абсолютну повноту влади в країні і цілу низку органів, здатних ефективно гальмувати будь-які неприйнятні для нього рухи - навіть абсолютно очевидні і справедливі. Якщо вдуматися, більшою чи меншою мірою всі українські президенти - хіба крім Віктора Ющенка - мали на меті встановлення "сильного лідерства". І закінчувалось це зазвичай не дуже добре.

Як ідея "сильна рука" має під собою століття філософського викшталтування. Ще Платон у своїй "Державі", а надто Нікколо Мак'явеллі у "Державці" згадували про могутніх і освічених правителів. Не оминули ці тенденції й України. В'ячеслав Липинський у ідеї своєї "клясократії", Ольґерд Бочковський у "Націократії", Дмитро Донцов та інші ідейні натхненники інтегрального націоналізму виношували ідею провідника, вождя, справжнього лідера нації, який повною мірою міг би її репрезентувати. Проте всі ці ідеї мали один ґандж. Вони не передбачали демократії.

 

Будь-хто з філософів або теоретиків "сильної руки" спирається на ідею того, що загальне виборче право і загальна рівність населення країни перешкоджають або й унеможливлюють постання освіченого лідера. Тож пропонують або змінити демократію на класократію, націократію, або й "меритократію" (це слово ми дедалі частіше чуємо), або ж утворити таку систему, за якої демократія для всіх буде виразною ширмою - цирком для неосвічених мас. Це й логічно.

Не так уже й неймовірно, що західне суспільство рухається в бік від демократії. Популярність правих рухів і можлива ревізія "ліберальної демократії" рожевого кшталту призводить до пошуків альтернативної системи, яка мала б зацементувати "досягнення" останніх 30 років. Цілком імовірно, що на нас усе-таки може чекати справжня диктатура - коли матимуть голос лише "члени партії", активісти, захисники прав людини тощо, а не матимуть їх усі ті, хто не вписується в сучасну систему. Саме тоді й можлива поява нового "освіченого" лідера. Проте це питання все-таки майбутнього. Сподіваємося, такого не станеться.

У демократичному суспільстві постання сильних лідерів можливе лише внаслідок чистої випадковості. Ніколи не знаєш, яка саме людина здобуває владу, допоки вона її не здобуде. Приховані можливості розкриваються саме на посаді. Хто знав, сильним буде Ющенко або Саакашвілі? Стартові умови були на користь першого. А результат – на користь другого.

На "силу" лідера в демократичному суспільстві впливають насамперед особисті якості керівника, його харизма та збіг обставин. Далеко не всі успіхи країни за такого лідера відбуваються завдяки йому, а деколи – відбуваються й зовсім усупереч. Ми вважаємо сильними Гельмута Коля та Марґарет Тетчер. Хоча саме збіг цілої низки обставин і зумовив посилення внутрішнього та зовнішнього становища тодішньої Німеччини та Великої Британії відповідно.

Повторюся: може, це й на щастя. Адже реалізація проєктів "сильних рук" в Україні, попри всю їх непопулярність, усе-таки призвела до чималих трагедій. Ми згадуємо Богдана Хмельницького або Павла Скоропадського як сильних лідерів у нашій відносно новій історії. Це, можливо, найяскравіші приклади. Якщо не брати до уваги, скажімо, Степана Бандеру, який усе-таки не був очільником держави - тож уявити, як він діяв би на чолі України, вкрай важко, а й навіть неможливо.

Перший занурив Україну в багно постійних конфліктів і воєн, що врешті-решт призвело до поглинання Росією. Саме недосвідченість Хмельницького та його особисте бажання помститися мало наслідком постійне зовнішнє хитання гетьманської держави між союзниками та противниками, підписання договорів, що взаємно суперечили один одному, та випалене поле для його нащадків. Дуже мало можливостей для маневру залишив "батько Хмель" своїм наступникам, що й логічно призвело до Руїни. Для мене особисто проєкт Руського князівства Яреми Вишневецького видавався набагато привабливішим. Проте знов-таки важко уявити, як повернулася б історія, якби Хмельницький програв те, що згодом пафосно назвуть національно-визвольною війною українського народу.

Натомість Павло Скоропадський уже абсолютно відверто підписував універсал про приєднання Української Держави до Росії. Цей політик залишається найбільш переоціненим діячем останніх ста років. Попри всю нелюбов до українців та українськості і прихильність до "єдиної неділимої", незґрабність у внутрішній та зовнішній політиці, абсолютну несамостійність та маріонетковість свого цілком російського режиму, Скоропадський приваблює українців ореолом "стабільності" та "мудрого керівника". Це такий собі Янукович початку ХХ століття. І це не заважає йому мати цілу когорту адептів у сучасній Україні.

Колись, ще на початку 2013-го, ми жартома казали про часи Януковича як про новий "гетьманат". І з жахом чекали на Директорію. Боялися, що будуть війна й занепад. Не знаю, як реагувати на те, що відбувається - проте чимало спільних рис між Симоном Петлюрою і Петром Порошенком усе-таки можна знайти. І це не лише літера "П" на початку прізвища. Наше щастя, що змагання ми все-таки, здається, виграли. І після умовного "Петлюри" прийшов новий президент. Хай цілком картонний у своїй буфонаді. Але наступний.

Отже, я проти вибудовування системи "сильних лідерів". Я за сильні інституції. І сильну систему внутрішніх противаг, яка унеможливить знищення країни. Проте, до цього Україні йти ще далі. Водночас я не проти ситуативно сильних лідерів. Це чудово, коли на посаді президента чи прем'єра людина здатна проявити свої лідерські якості та інтелектуальні сили. Такі "тверді руки" надовго залишаються в пам'яті.

Але, знов-таки, часто ми схильні вважати, що своїми досягненнями країна та суспільство завдячують лідеру. Зокрема, це і призвело до переоцінки лідерських якостей Петра Порошенка. У свідомості інтелектуалів він раптом почав вважатися мало не за ідеального правителя – "гетьмана". Натомість, боюся, що все найкраще, що відбулося з нами протягом 2014-2019 років, відбулось усупереч Порошенкові, а не завдяки. Саме тому я й не можу вважати його "твердою рукою". Більше того, не раз стверджував, що експрезидент робить ведмежу послугу Україні та українцям тим, що не йде з посади очільника партії та залишається в політиці. Нагадує Філарета, ще одного "сильного лідера". Нам потрібна не "тверда рука", а всім нам необхідні "сильні руки".

×