пʼятниця, 13 грудня 2013 00:00

"Ми в теплій і своїй хаті, а вони стоять за нас"

Автор: ФОТО: REUTERS
  Жінка розносить кашу з м’ясом та хлібом біля Будинку профспілок, що на майдані Незалежності в Києві. Тут два тижні працюють польові кухні на колесах
Жінка розносить кашу з м’ясом та хлібом біля Будинку профспілок, що на майдані Незалежності в Києві. Тут два тижні працюють польові кухні на колесах

— Грошей сама не маю, ше он комунальні не заплатила, чекаю чоловікової зар­плати. Але йду хоч ковбаси та масла тим дітям на Майдан занесу. Не знаєш, до кого там конкретно звертатися, де той штаб? Бо гроші боюся давати, хтозна, де їх потратять, — говорить висока, дуже худа 50-річна жінка по телефону.

9 грудня біжить у Львові по просп. Шевченка в напрямку пам'ятника Кобзарю. В одній руці телефон, у другій — набитий харчами поліетиленовий пакет "Босс". Кутається від сильного вітру в синій шарф поверх червоної куртки.

— А-а, та! Точно! Добре, шо ти мені сказала. Ше в аптеку забіжу, куплю їм шо від кашлю. Бо, бідні, там стоять, мерзнуть, та ще їх і б'ють.

Робить паузу, слухає телефон.

— А ти думаєш, я радію, що моя на науку не ходить? Я така зла, як пес, на той Майдан. Хай би мітингували, хто хотів. А дітям учитися треба. Я гірко на ту освіту гроші збирала. Ледве стягую, щоб оплатити 4 тисячі за семестр. А воно вже місяць на пари не ходить. У ректорів свої інтереси в тій революції. А дитина, як хоче в Європу, то вчитися має. Я така зла, така зла! Але таки зібрала торбу й несу їм, шоб чоловік навіть не знав, — додає добрішим голосом і сміється.

Двоє літніх чоловіків розгортають газету в черзі до каси Ощадбанку на вул. Левицького у центрі Львова. Один показує на фото київського Майдану, вщент заповненого людьми.

— Якщо вони всі розійдуться, то шкода тої крові. Треба було чекати 2015 року і тоді вже думати головою, кого обираємо. Бо бачили очі, шо купували, то плачте тепер.

— Та шо ти таке дурне кажеш, Мироне! Навіть священики на Майдан вийшли. Я як побачив, як вони йдуть із хрестом поміж людей, аж заплакав.

— Ой, перестань, знаю я того священика з Яворівщини. Він усе життя Шевченка замість Святого Письма цитує. Нормальний би не пішов на революцію. Бо Біблія каже, що усяка влада від Бога. І що церква поза політикою. А цей у депутати районної ради пішов. Я то знаю добре, бо в мене братова звідти. Хіба так пасує ксьондзу? — згортає газету.

— От Борис Гудзяк, отець з Українського Католицького університету, учора гарно сказав. Щоб усі родичі міліціонерів просили їх бути людяними. Бо за пролиту кров доведеться перед Богом відповісти.

— Та я й тих хлопців десь трохи розумію, — чухає сивого чуба старший. — Як був наказ бити, то він його мав або виконати, або звільнитися. А ти знаєш, як у нас нині роботи лишитися. Де другу знайде? Легко нам, старим, то говорити. А мій онук вже дев'ять місяців без роботи. Хоч мудра голова, добре вчився, диплом червоний має.

Двоє чоловіків та жінка — підприємці — на центральному ринку в Миргороді на Полтавщині.

— Студенти — молодці, піднялися. Але отамани вже думають, як би сісти замість Януковича у президентське крісло. І туди вась-вась, і сюди. Знову вийде, як 2004-го. Народ використали, до корита дорвалися і за людей забули, — каже один чоловік.

— Та ні. Думаю зараз усе серйозніше. Воно якби Схід не за Януковича був, то давно б уже він втік у Росію чи Гондурас, — говорить другий.

— Ви думаєте, багато хто підтримує Януковича на Донеччині чи Харківщині? Я раніше у Харкові жила, вчителювала, — каже жінка. — Знаю настрої людей. Да, народ там більш консервативний, зашорений побрехеньками таких, як Добкін (голова Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін. — "ГПУ"). Ще той холуй. У нас у школі зустріч була з місцевим поетом. Потім стоїмо, говоримо за розвиток української мови на Харківщині. І досі пам'ятаю його вислів: "Усі ми — українці. Але це — між нами!". Так що нам просто пудрять мозги, що Схід — за Януковича та Партію регіонів.

10 грудня. 22.00. Блокпост опозиції в урядовому кварталі на розі вул. Інститутської та Кріпосного провулку. 2 год. тому міліція й солдати Внутрішніх військ вигнали мітингарів, які захищали барикади навпроти південного входу до Адміністрації президента. Оточують барикаду кільцем. Протестувальники, своєю чергою, беруть у кільце солдатів.

Частина революціонерів приносять із майдану Незалежності бочки. Розпалюють вогонь, гріються. Кілька ставлять перед шеренгою солдат, які стоять в оточенні.

— Командир не дивиться? Нє, тоді по мінуті: сначала ти, потом — я, — високий солдат штовхає товариша. Підморгує мітингувальникам. Відсуває щита, тягне ногу в задубілих берцях до бочки. За хвилину міняються.

11 грудня о 18.30 год. на Європейській площі в Києві п'ятеро чоловіків умовляють військових із Внутрішніх військ із Харкова не йти проти народу й не бити людей. Із десяток автобусів і вантажних машин перегородили в'їзд на Хрещатик.

— Я — человек военный, исполняю приказы власти. Но служу народу Украины, — виправдовується підполковник.

— А сколько вы получаете за это? — запитує чоловік, років за 50, в окулярах.

— 2 тысячи гривен.

— Вот странно: люди за 2 тысячи идут против людей, которые тоже получают 2 тысячи.

Підполковник опускає металевий щит на сніг. Поправляє скло на шоломі.

— Вы в армии служили? — питає.

— Конечно, я вас понимаю. Вам сказали: "Лезьте", вы и лезете.

— Если мы сейчас против народа на Майдане пойдем, это будет народное восстание, гражданская война.

— То чому ж ви тоді йдете проти народу? — втручається чоловік, на вигляд років 40, його рюкзак обмотаний жовто-блакитним прапором.

— А хто такий народ? — питає підполковник. Продовжує російською. — Народ — это и левые, и правые, и синие, и белые. А я — человек военный: не исполню приказ, это расценят как дезертирство, как измену Родине. Мы здесь стоим, чтобы не было провокации.

— От поки вас не було, то й провокацій не було!

— Идет обозление народа, — чоловік із рюкзаком переходить на російську. — Я живу в Киеве. И живу достаточно хорошо. Но я пришёл сюда. И мой 17-летний сын пришёл. Мы хотим защищать себя.

Підходить чоловік у рожевій накидці, починає фотографувати. Підполковник відвертається, йде за автобус.

11 грудня. 8.50. Захисники столичної мерії поливають "беркутівців" із вікон водою зі шланга. Ті згуртувалися з піднятими щитами навколо трьох ПАЗиків, що стоять перед центральним входом.

— Та ну його нах… й, за… бало! Гдє еті придурки? — хапається командир за рацію. Чекає наказу починати штурм будівлі мерії. Рація мовчить. — Коротше, взвод, отступление в автобусы бегом!

За хвилину 20 "беркутівців" набиваються в автобус. Люди аплодують і кричать: "Додому!".

Близько полудня 11 грудня на Театральній площі Тернополя стоїть близько 10 тис. людей. Пригнічені після нічного штурму в Києві, говорять мало. Здебільшого слухають виступаючих на сцені. Коли заходить мова про цинізм Януковича, юрба обурено гуде. Чоловік, років 60, в ондатровій шапці й теплій шкіряній куртці каже до сусіда:

— Сьогодні вночі їдемо своєю машиною. Я вже раз був на Майдані в Києві, ше до того, як наших били. Жінка казала: "Ти геть, старий, здурів. Без тебе революцію зроблять". А тепер по телевізору надивилася, шо там діється. Каже: "Їдь. Треба, шоб наших було багато. Бо інакше нашо ті люди мерзли?".

Середа, 13.05. Центральною алеєю, що веде від майдану в Тернополі, йдуть дві жінки, років 40. Одна розтирає задубілі руки.

— Всьо, більше не можу стояти, — каже. — Здається, навіть волосся на голові змерзло. Кожен день на кілька годин прихожу. Але нині так сиро, багато не настоїш. Учора відправила свого Павла на Майдан до Києва, то зняла з горища старі валянки. Колись тато ходив у них на рибалку. Шо не кажи, а то таки найтепліше взуття. Дала й онучі, і сухі гірчичники, шоб у носки поклав — так лікарка Ольга Богомолець по телевізору вчила.

— І мій Олег сьодні рано поїхав. А перед тим до нас прийшла сусідка. Плакала. Казала, шо цілу ніч дивилася, як "Беркут" хотів Майдан розігнати. Принесла 200 гривень. Чула, шо в мікрофон оголошували, шо треба солярки. Каже, купіть і їдьте. Ше й вибачалася, шо більше не може дати, бо і так із маминої пенсії взяла. То їй мама сама й нараяла. Говорить: їм у Києві більше треба, ніж нам тут. Бо ми в теплі і в своїй хаті, а вони стоять за нас.

Як жартують у соцмережах

Под сценой словили провокатора-титушку. На первый взгляд, он не отличается от человека.

Анекдот ночі: на столичний номер 102 вкотре зателефонував невідомий і сказав: "В мітрі бімба!".

А Перший Національний вгадайте, що цієї миті транслює — виставу "Гайдамаки".

Уряд — це стара літня гума.

У будь-якій незрозумілій ситуації співай Гімн України.

Державний лад України: тітушки, тушки і беркутушки.

Вот і встрєтілісь чєтирє адіночєства. Жоден з яких не заслужив доброго слова у нашій пам'яті — секретар, комунар, бджоляр і завгар.

Зараз ви читаєте новину «"Ми в теплій і своїй хаті, а вони стоять за нас"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

4

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути