Тісним ліфтом піднімаємося на четвертий поверх Сумської міськради. За дерев'яною вирізьбленою рамою з тризубами нас зустрічає секретарка мера. Запрошує до його кабінету. Посеред довгої світлої кімнати — дерев'яний стіл для нарад. Далі — робочий, заставлений телефонами, книжками, паперами. На стіні — мальований портрет cумського цукрового магната й мецената ХІХ ст. Івана Харитоненка.
— Колись висів портрет Ющенка, — розповідає російською міський голова Геннадій Мінаєв, 49 років. — Але 2009-го мені подарували портрет будівничого нашого міста. Як каже молодь, це в тренді філософії місцевого самоврядування.
Підходить до великої карти Сум, що на сусідній стіні. Ручкою показує проблемні зони міста. Скаржиться, що оскільки центральна влада не дозволяє піднімати тарифи на воду, через аварійний стан очисних споруд місто "живе на пороховій бочці".
— 2010-го держава забрала право міняти тариф, — каже Геннадій Михайлович. — Ми піднімали його 2006-го й 2008-го — люди мене не розстріляли. А ми двічі виводили водоканал на прибутковість, вкладали великі гроші в реконструкцію насосів, ставили енергозберігаючі насоси на водозаборах у свердловинах усередині, на глибині. Зараз тариф — 5,01 гривень за кубометр, а має бути 7,12. Після підняття кожному мешканцю Сум довелося б "переплатити" 6 гривень на місяць — це пляшка поганого пива. А проблему водоканалу вирішили б, — повертається до столу, на чистих аркушах схематично малює карту Сум і продовжує: — Місто майже навпіл ділить річка Псьол. Очисні споруди в нас отут — за містом, — малює квадратик і трубопровід, що прокладений через Суми. — А всі стоки сходяться в район Центрального ринку. Тут були аварії, й тепер треба міняти центральний колектор. Ось вона, найбільша проблема Сум, вартістю 15,9 мільйона гривень.
Іще 5 хв. малює план міста, розповідає про його проблеми.
До того, як стати мером, ви були підприємцем і громадським активістом. Ваш світогляд сильно змінився з того часу?
— Перебувати всередині влади й поза нею— це два світогляди. Наша держава працює за принципами, що не створюють базу для побудови громадянського суспільства. Дві третини байдужі до того, що відбувається довкола. Більшість стукають у зачинені двері ззаду себе, — відводить руку назад та підвищує голос, — в надії на те, що там залишився Радянський Союз. В якому не потрібно відповідати за себе, дітей, роботу та дім. Люди досі прагнуть знайти аналог міськкому партії, куди можна поскаржитися.
Проблема в нашій ментальності?
— 2009 року я відпочивав у Юрмалі, спілкувався з тамтешнім мером. Спитав, як той вирішує проблему ремонту ліфтів. Він спершу не зрозумів запитання. А тоді: "Геннадію, я не маю стосунку до ліфтів у багатоповерхівках. Не знаю навіть, як вони їх ремонтують. Це — приватна власність приватних осіб". Я часто повторюю цю його фразу.
У наших людей відсутнє прагнення дбати про щось поза межами їхніх квартир. Це — головне, що не дає Україні розвиватися.
Чому ми не пішли шляхом Латвії? Що там зробили такого, чого ми не змогли?
— 1994-го там до влади прийшов "уряд смертників", який вирішив, що за п'ять років державного житлового фонду не буде. Сказали людям: створюйте об'єднання співвласників будинків, беріть їх на баланс та обслуговуйте самі. Бо держава ніколи не матиме достатньо грошей, щоб відремонтувати дах чи труби в підвалі дому, в якому все приватизоване. Тим, хто до 1 січня 1999-го ОСББ не створив — примусово перевели житловий фонд на баланс управлінських компаній.
А далі в Ризі відбулася серйозна міграція населення. Раніше багаті й бідні мали квартири поряд. А після реформи, наприклад, маємо 5-поверхівку в центрі Риги, — Мінаєв малює на аркуші будинок, ділить на квадрати-"квартири". — ОСББ установило плату за обслуговування в 4 лати за квадратний метр. В одній квартирі живе бабуся, яка не може платити стільки. Їй і кажуть: "Бабусю мила, викликай дітей та онуків, продавай квартиру за 50 тисяч латів, купуй таке ж за розмірами житло на околиці Риги за 5 тисяч латів, а на решту живи". А в нас бізнесмен із доходом 50 тисяч гривень на місяць живе поряд із пенсіонером, який має 2 тисячі. Вони не можуть нормально співмешкати в одному під'їзді.
Секретарка приносить чорний чай у словенській чашці ручної роботи з котами. Під час розмови Мінаєв робить кілька ковтків.
Жоден український Кабмін не був подібний до "уряду смертників". Як реально змінити ситуацію?
— Важко сказати. Кучма майстерно застосовував політику багатовекторності. Але з 2005-го вона змінилася "багатошараханням". Ніяк чітко не скажемо, куди йдемо. Якщо в Євросоюз, то треба просто повторити кроки, що пройшли Польща чи країни Балтії. Я колись жартома сказав: "Оберіть мене президентом, і моя програма міститиме один пункт. Я їду в Латвію із флешкою, — піднімає руку з уявною флешкою, динамічно жестикулює. — Беру всі їхні закони, зокрема щодо соціального захисту й піклування про ветеранів, і кажу: за п'ять років ми матимемо ці закони. Готуйтеся".
Якщо ж ми йдемо до Митного союзу, то це тільки гарно звучатиме — "Муниципальное образование город Сумы Юго-Западного Федерального округа", але не більше.
У чому перевага латвійських та загалом європейських законів?
— Їхній головний принцип: людина усвідомлює відповідальність за власну долю. Держава не має вести громадянина від народження до смерті, як у СРСР. Має створити суспільство рівних можливостей, а не суспільство нероб і людей, які тупцюють на біржі праці, отримуючи допомогу за небажання працювати, — бере канцелярську скріпку й до кінця розмови постійно її крутить. Також закони мають сприяти бізнесу. Хоча в Україні інфраструктура для нього дуже слабка. Наприклад, два тижні тому в нас були інвестори з Італії. Ми надали їм ідеальні умови, навіть землю в оренду безкоштовно виділяли. Але зрештою вони сказали: "Ми до вас більше не приїдемо". "Чому?"— До вас неможливо доїхати!".
У чому українцям бачити перспективу?
— Раджу всім, хто молодший 35 років, залишати країну. Тут немає жодних перспектив. Проаналізувавши рух країни після помаранчевої революції, бачу небажання політичної еліти змінювати будь-що. Україна — для старих, для таких, як я. Ми доживатимемо тут і намагатимемося щось зберегти.
Які негативні сценарії для України?
— Повернення в Радянський Союз. Це єдина реальна дорожня карта, яку намагаються втілити. От я й кажу: всі, хто хочуть жити в нормальній демократичній країні, де кожен відповідає за себе, мають їхати звідси.
Однак розвивати країну треба. Як це робити на регіональному рівні, скажімо, в Сумах?
— Нещодавно ми створили групу з підготовки стратегічного плану розвитку до 2025 року. Маємо з'ясувати: в якому напрямку рухатися. Тобто, чи залишити місто зеленим, чи зробити промисловим? Що робити з машинобудівними підприємствами, з хімпромом? — малює на аркушах імовірні варіанти. — Потрібно провести потужну серію фокус-груп, круглих столів. Це досить важко. Крім того, є і державні умови, що можуть стати бар'єром на шляху побажання громади.
Багато хто скаржиться на те, що місцеві влади обмежені у своїх правах.
— Якби хоч не забирали того, що є. Почала це ще Юлія Володимирівна, а зараз це успішно продовжується. В європейських державах чи США громадам залишають не менше двох третин зібраних податків. І це правильно. На території Сум торік зібрано 2,4 мільярда гривень усіх податків. Бюджет же міста — мільярд. Мені б ще 600 мільйонів, щоб як у США, я б Суми привів до ладу і дуже швидко. А 0,8 мільярда забирайте на пенсії, армію, міліцію, утримання Верховної Ради, врешті-решт.
Що ще можна зробити, щоб Україна пішла європейським шляхом, а не радянським?
— Україну врятують або ж загублять олігархи. Якщо вони зрозуміють, що об'єднання з Росією призведе до їхньої загибелі, то потягнуть нас до Європи. А інакше їх з'їдять. Маю на увазі Ахметова, Коломойського, Пінчука, Фірташа й усіх за списком "Форбса".
Як вони можуть це зробити?
— Відчувши небезпеку їхнього поглинання російськими олігархами — а там олігархи державні. Наші багатії мають об'єднати зусилля, насамперед політичні, і зробити так, щоб нарешті було прийнято рішення: "Все, йдемо до Європи".
Треба туди рухатися, навіть незважаючи на ринок, який ми начебто маємо в Росії. Нікуди той ринок не дінеться. Якщо ми робимо кращий сир у СНД, то вони його купуватимуть. Їсти ж щось треба. Було, що Росія блокувала наш сир. Але фігушки вам, він тоді в Росії зник. І нічого, почали знову купляти пирятинський.
Влада й зараз каже, що ми йдемо до Європи.
— Не заяви треба, а закони. Не можемо ми бути європейською країною, маючи кодекс ЖКГ радянського зразка! — підвищує голос, скріпка випадає з рук.
Чи не може цей процес піти знизу?
— Ні. Був шанс 2004 року. Але потім почався 2005-й — Тимошенко, Ющенко. Декларації одні, а дії інші.
Тобто, масові протести такого масштабу в Україні вже неможливі?
— Народ уже нікуди не піде. У найближчі десятиріччя — точно. Мене, наприклад, трактором на жоден Майдан не затягнеш.
На роботі зберігає помаранчевий прапор
Геннадій Мінаєв народився в Росії у селі Велике Городище Білгородської області, що на межі з Україною. Навчався у Харківському політехнічному інституті на інженера-дослідника. 1994-го очолив підприємство "Комп'ютерні інформаційні технології". За 10 років передав його дружині. Пояснює: бізнес для нього — пройдений етап.
До політики потрапив 2004-го. Тоді створив громадську ініціативу "Нічний дозор", що протидіяла фальсифікаціям на президентських виборах і стала популярною у Сумах. Брав участь у помаранчевій революції. Досі на роботі в кімнаті відпочинку в кутку зберігає згорнутий помаранчевий прапор. Нікому його не показує.
— Це особисте, — пояснює. — 2004-го виходив захищати свою сім'ю і свій бізнес. Тому нехай цей прапор стоїть, як нагадування про ті часи. Може, колись правнук продасть його як реліквію.
Із 2006 року двічі обирається мером Сум.
Дружина 49-річна Ірина займається бізнесом. Мають сина Максима, 27 років.
Любить котів, колекціонує все, що з ними пов'язане — чашки, статуетки. Привозить їх з усього світу. Грає в теніс.
2 
1
Коментарі
344