— Проголосували за Росію! Вони, бачите, образилися! А ми не образилися? — каже огрядна жінка у квітчастій шапці-панчосі. 19 березня пополудні на столичному майдані Незалежності перед сценою голосно розмовляють гурт жінок старшого віку.
— Чого вони за 23 роки не приїхали до нас, не подивилися — чи то правда, що вам із тілівізорів говорять? Побачили б, то може б очі протерли. Так ні, як сиділи сонні мухи на своєму морі, так і сидять.
— Все боялися дула. Тепер матимуть не одне, — відказує жінка у синій куртці.
— Пізно кинулись! Як тут революція була, треба було сюди їхать. Тепер нехай дивляться, як москалі на радощах напиваються, — каже збоку сивочубий чоловік.
— Народ не винуватий, — твердо додає співрозмовниця. — Вони зашугані. А що вже казати про некорінних кримчан. По селах, крім землі, нічого не бачать.
— Чому ж тоді в мене баба в селі все знає? Хто "Правий сєктор", хто Лєвий, хто сотник, хто тітушка. З однокласницею за одною партою сиділа. Я — київська, і вона тут родилася. Тепер у Севастополі живе. Вже чотири місяці мені не дзвонить: бендери-бендери, — одне знає. Путін учора теж сказав: бендери. Та стидно прєзідєнту так казати! Почитай історію!
— А ви бачили — в Криму на референдумі ходив японець якийсь. Журналіст йому українською: ти голосуєш? А він: бендера-бендера-бендера! І тікати.
У мене сестра в Криму. Кажу їй по телефону: у нас дітей на Майдані покалічили. А вона: треба було ще кип'ятку зверху вилить. Одна мати нас виховувала, — жінка, стискає бліді губи.
— Одна жінка на Майдані сидить і плаче за той Крим. Каже, що кримчанка. Я їй: ви ж бачите, що ми вас не ображаємо. А вона: мамі — 84 роки, не спілкується зі мною, бо я була на помаранчевому Майдані.
Дві жінки біля входу до метро Майдані Незалежності розмахують руками.
— Путіна признають своїм президентом, — говорить худорлява в бежевому пальті класичного крою. — Хай поживуть пару років, і побачать. Самі назад попросяться. Правильно кажуть: кримчани, то був перший і останній референдум у вашому житті. Тепер нічого не зможете змінити. Навіть колір бордюрів біля свого будинку.
— Та про який Крим ви говорите? — відповідає їй огрядна жінка в хустці. — Я з Чернігівської області. Стояла тут на Майдані. Так, дєвочкі, я додому не можу вернутися — вони мені плюють під ноги. У нас в селі, за 15 кілометрів від Чернігова, майже всі за Януковича. Ридають за ним, журяться.
— А в мене мама з Івано-Франківської області. Там подвинуті люди. Я постійно їм меседжі посилаю. Вам треба якийсь клуб інтелектуальний в селі організувати.
— Та яке! Усі кажуть, що мені на Майдані гроші платили. Я їм: та ви шо, телевізор не дивитесь? — жінка ховає під хустку волосся, що вибилося над чолом.
— На Східній Україні виховали ментальних рабів. Сказали, що "Бандера" — страшне слово, і досі то мусолять. Та подивіться в інтернет, яка прекрасна людина!
— Коли кагебісти приходили в Східну Україну, своїх людей перевдягали під бандеровців і давали всім прикурить, — хитає головою чернігівка.
— Прєдатєлі були завжди — при Кучмі, при Ющенку. А зараз Турчинов воду мутить, — біля наметів поблизу Будинку профспілок стоїть гурт з півтора десятка чоловіків.
— А міністр оборони — не прийняв ніякого рішення правильного! Наші воєнні здали все — навіть не сопротівлялися! — каже чоловік середнього віку у кашкеті.
— Одна назва, шо воєнний. Понадівав на себе прибамбаси і ходе. Форсить под ферзя. Понімаєш лі, він генерал, — відповідає сусід.
— Там тепер такие порядки, что попробуй посопротивляйся, — підступає ближче до гурту розчервонілий високий чоловік у сірому бушлаті. — Вот ты стоишь со своей ленточкой на куртке. Если сейчас в Крыму где-то в деревне так появишься, сразу избит или убит будешь. Ну, ничего, пять-шесть лет — и сами восстанут, нахер сметать тех москалей будут. Еще помощи у нас попросят.
1 
1
Коментарі
2