Андрій Окара, політолог, Москва:
— Не думаю, що в Україні є протиріччя між російською й українською мовами. Натомість є жорстке протиріччя між владою, точніше її елітою — і народом. Сьогодні в Україні визріває справжній бунт — суспільства проти влади. Причому, при критичній ситуації. Відповідно, влада намагається цей бунт проти себе перевести в громадянську війну між людьми.
Петро Сабашук, 54 роки, підприємець і політик, Запоріжжя:
— Сходу України — до лампочки, яка мова. Електорату повністю байдуже. Повірте мені, ніхто не піде захищати сьогодні російську мову. Якщо українську ще є кому захищати, то за російську підніметься хіба що сам Колесніченко.
Роман Кетчур, 47 років, лікар-психотерапевт, Львів:
— Допоки є така влада — ситуація не має вирішення. Тільки незалежна сила — ненасильницький масовий опір. Така позиція може бути підтримана і на Заході, і на Сході. Цей рецепт показав свою дієвість 2004 року. У країні має запанувати еліта, яка перейматиметься довгостроковими інтересами країни та її громадян. Українці — не південний народ із гарячою кров'ю. Ми — спокійні, доволі флегматичні. За столом погрожуємо, але насправді всі будуть задоволені адекватним компромісом.
Ярина Винницька, 40 років, психолог, Львів:
— Ми — підліткова радикально поляризована закомплексована нація, що легко піддається на різні провокації та маніпуляції. Повага — ознака зрілої особистості. Її не видають при народженні як свідоцтво. Цьому треба наполегливо вчитися, як вишиванню хрестиком. Тому помиритися — значить подорослішати і навчитися поважати самих себе і відмінності між нами. Ці дві поваги йдуть у наборі — як кульчики. До прикладу: дівчина, які приїхала до Києва з Білої Церкви чи Боярки і хутко перейшла на російську, очевидно, соромиться того, ким вона є. І подорослішати для неї — це, в першу чергу, навчитися поважати себе.
Леонід Фінберг, 64 роки, директор Центру єврейської історії та культури університету "Києво-Могилянська академія", Київ:
— Я не перебільшував би драматизму ситуації. Навіть якщо голова Верховної Ради і президент підпишуть цей закон, він не стане прямою вказівкою до дії. Впливовість будь-яких законів у нашій країні мінімальна. Особливо тих, які стосуються таких інерційних процесів, як розвиток мови та культури.
"Регіонали" розуміють, що втрачають свій електорат, і прагнуть мобілізувати виборців — показують їм, що мають силу.
Необхідно демонструвати солідарність позиції демократичної України. Її вже заявили всі гуманітарні спілки — письменники, художники, філософи, видавці. Що більше спільнот і організацій, то краще. Це протистояння буде тривалим.
Михайло Слабошпицький, 65 років, публіцист, Київ:
— Українська і російська мирно співіснують у країні. Із цим нічого не треба робити. У мене багато друзів серед росіян, зокрема кандидат медичних наук Володимир Берсенєв. Він говорить: "Не защищайте мой язык, я со своим русским комфортно себя чувствую везде в Украине".
Дмитро Видрін, 63 роки, політолог, Київ:
— Треба перейти від концепції Сталіна до концепції Гумільова. Перший казав, що нація об'єднується мовою. А Гумільов: нація — це єдність мрій. Не буде жодних проблем, якщо нація будуватиметься єдністю мрій: про національну гідність, єдину для Львова і Донецька, Чернігова та Сімферополя, про незалежне індивідуальне життя, автентичне хуторянство — як мрія про велику родину, маєток, про можливість виховувати дітей на рідній землі.
Всеволод Речицький, 59 років, юрист, Харків:
— В ідеалі, я мову вилучив би з Основного закону. В Конституції Сполучених Штатів Америки про неї нічого нема. Там цілі міста говорять іспанською, а етнічні анклави в них — своїми мовами. Але у США більше свобод, і люди спокійно живуть. Ми ж узялися регулювати культурно-вразливі зони. А коли ви починаєте правовими нормами втручатися в культуру та застосування мови, то, незалежно від намірів, ризикуєте потрапити на мінне поле. За наших умов цей закон ніхто не виконуватиме і все залишиться на папері.
2 
1
Коментарі
3