У кишенях досі осідають 20% бюджетних коштів - Нефьодов

5

Головна проблема української економіки - продуктивність праці занадто низька. Маємо будувати незалежні й ефективні інститути - правоохоронну та судову системи, державна службу. Маємо наймати туди професіоналів і платити їм ринкові гроші, - каже перший заступник міністра економічного розвитку Максим Нефьодов.

Мені ніяково казати, що я зазнав якісь жертви. Зрозуміло, що працювати в державних органах значно гірше, ніж інвестиційним банкіром. У сенсі умов праці, комфорту, не кажучи про оплату. Але я не казав би, що це шалена жертва. Жертви приносять люди в окопах під дощем.

Щоб показати - є проблеми, за якими стежимо. Хочемо подати сигнал багатьом закупникам, держслужбовцям - тепер ваші ганебні методи роботи видиміші й прозорі в системі.
З іншого боку, ми хотіли акцентувати й на перемозі в закупівлях. Є багато прикладів гарної роботи закупників. Це позитивний досвід, який треба поширювати. Ми не можемо жити в країні, де тільки когось сваримо. Це неефективно.

Так. Майже всі люди, яких я найняв у команду, прийшли за оголошенням у соцмережі.

Ми виправляємо майже 50-60 відсотків закупівель, які потрапляють у "зраду". Наприклад, цього тижня була реакція від Енергоатому щодо закупівель, які потрапили в цю рубрику два тижні тому. Заступнику директора з виробництва Запорізької АЕС оголосили догану, закупівлю скасували. Це власне є те, для чого працюємо. Звичайно, десь достукатися важче. У країні є бастіони опору реформам. А є малі закупники, які не вміють, не знають, як інакше. Власне, коли купуєте щось не для себе і не за свої гроші, то ставитеся до цього недбало.
Закупівлі проводять працівники держструктур. Це робота, яка їм не подобається і, за яку вони не отримають додаткової оплати. У них немає спеціальної освіти, як проводити закупівлі. Не думайте, що ці знання можна отримати за 5 хвилин. Особливо, якщо говоримо про будівельні роботи, складну техніку, IT-системи.

Система електронних закупівель - це не механізм, який б'є струмом через інтернет будь-кого, хто задумав якесь зло. Чи може вона змусити держслужбовця не купувати Mercedes, якщо він хоче? Не може. Наше завдання - підсвітити цю закупівлю. Показати її суспільству, аби воно вирішувало - чи треба платити за Mercedes, споруди для Євробачення, харчування для дипломатичних місій. Це питання, яке має бути не кулуарне, а прозоре й видиме кожному.

Якісь порушення ми можемо перекрити технічно, якісь - на 50 відсотків, якісь маємо зробити видимими. Черкаси - приклад гарної роботи системи. Ті речі, про які раніше ні ви, ні я, ні правоохоронці не дізналися б - тепер видимі. За 10 секунд можна побачити: "А чого це сума допорогових закупівель у Черкасах перевищує середню в країні в багато разів? Значить це - точка ризику, треба дивитися". Звичайно, є порушення. Ця боротьба ще далека від успішного завершення. Коли в системі зникають близько 20 відсотків тендерних бюджетів, зрозуміло - вони осідають у когось в кишені. Ці люди не радіють реформам, не кажуть: "Prozorro ввели. Супер. Тепер будемо купувати менше Mercedes і віл у Монако". Вони намагаються інноваційно підходити до корупції. А ми - розвивати систему й далі закручувати гайки.

Важко сказати. Це гроші, які б переплатили за товари, роботи й послуги, які закуповує держава. Не стверджую, що їх розікрали б. Система дозволяє економити тендерні бюджети. Це не якась магія. Це банальне розширення конкуренції. У нас зростає середня кількість учасників у закупівлях. У торги повертаються міжнародні компанії. Вони завжди вважали, що для них ця вода занадто брудна і не зможуть у ній жити. Зростає довіра до системи закупівель. Внаслідок конкуренції ціни йдуть униз, а якість - вгору. Це та головна ідея, на якій побудовано Prozorro. Ми не можемо контролювати кожен із 4 тисяч тендерів, які проходять в країні щодня.

Резерви є. Економимо майже 10 відсотків суми тендера. При тому, що оцінюємо загальний розмір втрат близько 20 відсотків. Тому нам ще є, куди рухатися. Знаємо, де є не доопрацювання та "сірі" зони.
Реформи - це процес, а не планка, яку треба один раз взяти, і наступає щастя.

 

Був такий випадок ще на початку 2015 року. Зараз не ходять. Розуміють, не піду на компроміси й кулуарні домовленості.

Десь місяці за 3-4 після призначення.

Він, перш за все, моральний. Тиск спокуси, який є для багатьох людей. Вони вважають, що посада - це не служіння. А заробіток або налагодження зв'язків, компромісів, мережі взаємних поступок, жестів, подарунків. Якщо людина ставиться до роботи так - це ганебно. Але таких людей стає менше. Ми змушені з ними боротися, витискати, писати заяви. Проти когось порушують кримінальні справи, когось звільняють. Це така ж війна, як на Донбасі, на фронті.

Ми звільнили та скоротили кількість людей у міністерстві вдвічі. З багатьма попрощатися, бо в них були на руці годинники вартістю в автомобіль. Водночас ніде не працювали, крім державної служби. Виправдовуються, що вдало одружені чи мають інші джерела доходів.
Легше працювати з людиною, яка не вміє. Її можна навчити. Але навчити бути чесним - неможливо.

 

На таких заходах збирається весь світ і обговорює проблеми від глобальних до розвитку окремих держав, зокрема й України. Я не сказав би, що ці організації чогось чекають від нас. Їхня місія - боротися з бідністю та проблемами у світі. Вони можуть простягати якийсь рятувальний жилет. Якщо хочете ним скористатися - будь ласка. Ніхто нікого не змушує бути успішним і багатим. Якщо хочете бути бідним і дурним, це ваш суверенний вибір.

Усі рецепти, як неуспішні країни стають успішними, абсолютно зрозумілі. МВФ пропонує фінансову підтримку. Як кредитор вони зацікавлені, щоб країна проводила зміни й повернула вкладені кошти. Говорять, що в Україні має початися економічне зростання. Треба приборкати інфляцію, повинен бути більш-менш стабільний валютний курс. Після чого проведені структурні реформи у сферах, у яких вони давно перезріли. Цього разу більшість дискусій були присвячені пенсійній і земельній реформам. Вони мали стояти на порядку денному ще 25 років тому. А ми досі про них лише говоримо.

Топ-менеджмент міжнародних організацій, західних країн, визнає - за три роки після Майдану зроблено більше, ніж за 24 до цього. Зрозуміло, нам хочеться, щоб щасливе майбутнє настало не 2040 року. Хочемо, аби країна прогресувала значно швидше. У нас є резерви для ривка тепер, а не через покоління. Хто це гальмує? Коли ми кажемо про зміни, то говоримо про інституційні зміни. А не те, що в нас є 5, 10, 500 чи 5000 людей, які гальмують цей процес, не дають нам стати багатими, заможними й успішними. А всі решта - уже європейці.

У нас завжди мріють про якогось порядного диктатора, який прийде та змусить усе зробити правильно. Але історія показує, якщо цей диктатор не тримається на штиках багато років, як, наприклад, у Сінгапурі, зміни не є безповоротними. За кілька років їх можна відкотити назад. Як бачимо у Грузії.

Ставив би питання ширше. У нас понад 3500 держпідприємств лише в підпорядкуванні центральних органів влади. А ще є ті, які підпорядковуються місцевим органам влади, Укроборонпрому, НАН України.
Повинні забути про слово "приватизація". Це ж не якесь задоволення, яке тягнеться все життя. Це дія, яку, на відміну від реформи, маємо провести один раз - і забути. Після цього приватизації в країні не має бути взагалі. І це стосується не лише Одеського припортового, але й сотні тисяч інших держпідприємств. Альтернативи цьому процесу не існує.

По-перше, в нас немає повного консенсусу стосовно приватизації. Багато людей не знають, у якому стані перебувають підприємства. Щиро вважають, що це золото. Кажуть: "Ну, як же можна продавати під час війни? Треба почекати, максимізувати вартість". Там вартості в більшості випадків взагалі немає. А де є - сиплеться, як пісок крізь пальці. Приклад ОПЗ - ідеальний. Ще кілька років тому це підприємство заробляло сотні мільйонів. Зараз завод працює з перебоями. Почекаємо ще кілька років - почнемо його різати на брухт. Це ганьба.

Є питання якогось консенсусу, у тому числі й політичного, щоб активніше рухати це, і є питання технічні. Останні ми намагаємося вирішити. Пропонуємо новий закон "Про приватизацію", реформу Фонду держмайна.

Треба виставляти компанії на продаж часто, швидко й багато. У нас закон не дозволяє це робити. Хто має приховані інтереси у зриві приватизації, може це зробити на будь-якому етапі. Ми пропонуємо суттєво спростити процес, щоб він був прозорим і контрольованим.

На прийняття закону 3-4 місяці. На сам продаж - це питання кон'юнктури. Немає гарантії, що виставивши ОПЗ на торги, отримаємо великий попит. Але це треба робити. Умовно, у вересні. Якщо по запропонованій ціні не буде попиту, виставити дешевше в грудні, потім - у лютому. А не так, як у нас це відбувається - раз на півтора року зі скандалами.

Звичайно. Є підприємства, які не можна приватизувати. Якісь із них - монополісти, якісь мають стратегічне значення для держави. Це залізниця, оборонна промисловість чи Енергоатом.
А більшість підприємств треба продати. Які не працюють - ліквідувати. Залишити варто десятки, а не тисячі. І з цими десятками слід працювати.

У нас вважають, що всі проблеми мають вирішувати політичною волею, закликом згори, брудною лайкою. Це не так. Проблеми вирішуються, коли їх аналізувати. Якщо не можемо виставляти підприємство на продаж швидко і вчасно, значить маємо зробити цей процес простішим. Є проблема з передачею цих підприємств у Фонд держмайна. Слід зробити її автоматичною та ввести відповідальність за затягування процесу. Є проблеми з боргами - варто передбачити в законодавстві більше можливостей для очищення цих підприємств перед продажем.

Звичайно, в нас є і корупція, і пов'язані інтереси. Але це боротьба. Якби все було так легко, то і без нас зробили б. Але не зробили ж. Доводилося виходити на Майдан і брати все в свої руки.

 

Запас вичерпав. Улітку в мене викрали машину. Страхова виплатила часткову компенсацію. Усе є в декларації. Проїдаю ці кошти. Гроші закінчуються. І, напевне, буду змушений залишити посаду. Є багато інших людей, готових підхопити цей прапор. Це нормально.

Ні. Це інший набір якостей і схильностей, які мають бути в людини. Я менеджер і точно не політик.

Ми рухаємося шляхом розвинених країн. Намагаємося вирішувати проблеми, які дісталися нам у спадщину й накопичилися за всі роки. Відбудовуємо громадянське суспільство. Розуміємо, що немає політиків, керманичів, царів, яких маємо призначити, і вони самі все зроблять.

Відбудовується армія, до якої 25 років ми ставилися не так, як вона заслуговує. Змінюється підхід до енергетичної безпеки, про яку ми ніколи не думали. Вірили, що газ у трубі якось сам береться і завжди там буде. Понад 500 днів не імпортуємо його з Росії.

Змін багато. Якби я не вірив, що Україна буде успішна й заможна держава, напевне емігрував би. Я ж цього не роблю. І закликаю всіх не лише писати в Facebook, а долучатися до цього процесу. У нас є два варіанти. Фантастичний - прилетять інопланетяни і зроблять усе за нас, і реалістичний - потрібно усім впрягтися і попрацювати.

Нам треба зрозуміти - немає нічого безкоштовного. Варто навчитися ефективно працювати. Також кожен має не голосувати за гречку, а слідкувати за тим, що робить депутат від його округу. Розуміти, що на користь державі, а що - ні.

Воно набирає віри у свої сили. Це найголовніше - в бізнесі, державному управлінні, в спорті, культурі. Маємо вірити, що ми європейці. Нам усе вдасться. Ми готові, хочемо й будемо битися за цей результат.

Головна проблема - повільні темпи реформування судової системи. Не можна побудувати рай посеред пекла чи, зробити успішну реформу на острові. Ми можемо казати, що в нас найкраща технологічна система закупівель у світі, ми виграли купу премій. Але хабарників, яких ловимо, маємо кудись здавати. Вони повинні бути покарані. На жаль, судова система працює недосконало.

 

Природа корупції майже завжди однакова. Якщо ви створюєте велику кількість бар'єрів для бізнесу, то далі можете в ручному режимі комусь щось дозволяти чи ні.
У когось вимагають хабарі, а хтось сам вважає - простіше й ефективніше вирішити питання за гроші. Тому нам потрібна дерегуляція та створення кращого бізнес середовища. Якщо ліцензію не треба отримувати, то і хабар за неї не можна вимагати. А якісь процеси перевести в он-лайн.

Це вимушений і необхідний крок. Ми перебуваємо в гібридній війні, де кожна зі сторін намагається виграти щось у короткостроковій перспективі. Завжди кажемо українським бізнесменам: "Ви не можете покладатися на відносини з Росією. Але якщо можете заробити - заробіть. Виплатіть із цих грошей зарплату українцям, інвестуйте щось в українське виробництво. Але розумійте - стратегічно для нас цей ринок закривається".
Ми втратили наш найбільший ринок. Це болісно. Але з іншого боку - це важлива інституційна зміна. Що менше нас тримає зі Сходом, що більше в нас зв'язків із Заходом, то швидше ми в нього інтегруємося. Є мотивація в усіх гравців, які приймають у цьому участь.

Переконаний, що за п'ять років Україна буде заможніша, успішніша та більш схожа на країни Західної Європи. Хотілося б, щоб стала комфортнішою для життя кожного українця. Це стосується не лише фінансових питань, а й міського середовища, громадського транспорту, доступності для людей з інвалідністю.