Питання європейської інтеграції, а точніше європейського вибору є одним з наріжних каменів розвитку Української Держави і українського суспільства вже як мінімум десять останніх років. Експерти фіксують перші чіткі європрагнення нашої країни з 1998 року.
Але якщо наприкінці 1990-х основні "євросписи" ламалися навколо того – треба це нам чи не треба, то після 2004 року, під впливом певних широковідомих подій, цивілізаційний вибір вже було зроблено практично остаточно. І зроблено саме українським суспільством – простими громадянами "від Сяну до Дону" (з певними географічними неточностями). Після цього основна європейська дискусія перейшла в іншу площину – що нам з цим усім робити, як дати цьому раду, а також найулюбленіше – хто винен, що "віз і нині там", а якщо і рухається – то дуже повільно.
Тут треба сказати, що якщо з цього часу і лунали голоси північно-східних "альтернативщиків", то вони зразу рішуче відсувалися на маргінес більшістю суспільства і очільників влади. Хоча жодний з них ніколи не закривав цей напрям для України – стратегічне партнерство тут не показове, а об'єктивно необхідне.
За "помаранчевої" влади ми мали режим найбільшого сприяння – нас радо зустрічали в Європі (у Вашингтоні, до речі, теж), дружньо хлопали по плечу і питали чим допомогти. Наші тодішні керманичі чемно усміхалися у відповідь, запевняли, що все під контролем, все буде, і скоро. Інколи просили грошей – і їм давали. Вони поверталися в Україну і починали "мочити один одного в сортирі".
Але процес ішов. У 2008 році закінчився термін дії Угоди про партнерство та співробітництво, яка визначала характер відносин між Україною і Євросоюзом протягом 10 років. Нам захотілося більшого – зафіксованих перспектив членства. І Європа після певного мудрування погодилась – ми ж європейська країна, і відмовити нам не можуть, але там ще якісь критерії…
Так народився проект Угоди про асоціацію, який повинен був остаточно прив'язати України до Європи, зробити євроінтеграційні процеси незворотними. Сказати, що робота зразу закипіла не можна, більшість українських політиків традиційно займалася власними питаннями, прикриваючись інтеграційною риторикою. Але робота велася, і на кінець 2009 року були непогані напрацювання.
І тут "грянув" 2010 рік – прийшла нова влада. І доморощені євроінтегратори, і Європа застигли в неприємному очікуванні – команди "стоп машина" від нового капітана українського корабля. Чи мали вони привід для таких очікувань – думаю, так.
Будучи в опозиції Віктор Янукович і його соратники не жалували Захід і часто апелювали до нашої північної сусідки. Чого в цьому було більше – стратегії внутрішньополітичної боротьби, власних переконань, бізнес-інтересів, або "совкової туги", сказати важко – в Партії регіонів багато різних людей зі своїми інтересами, переконаннями, фобіями тощо. Зважаючи на це, європейці пам'ятали, що саме Янукович свого часу фактично "поховав" українське ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО) своїм знаменитим виступом в Брюсселі, де він сказав: "ми не готові" – пізніший Бухарест був вже не головним "стрілом", як дехто думає, а контрольним…
Але, на превеликий подив як одних, так і других ці побоювання не виправдались – нова команда заявила про свої євроінтеграційні пріоритети і плавно перейняла естафету у своїх попередників. Довго запрягаючи протягом 2010 року, у 2011 нові євроінтегратори піднапряглися і на кінець року виклали готову до проведення процедури підписання Угоду про асоціацію, разом із зоною вільною торгівлі між Україною і ЄС. Сама процедура підписання, як виявилось, багатоступенева і передбачає парафування, погодження, підписання, ратифікацію і т. ін.
Тут треба віддати належне і нашим сусідам полякам – без їх довгих сеансів "єврогіпнозу" для української влади успіхи були б напевно скромніші. Позиція останніх зрозуміла – будучи традиційними союзниками України в Європі, Польща таким чином хотіла підвищити свій статус в Євросоюзі як "локомотива Східної Європи", а тут і головування в ЄС підійшло… Отже, для України все склалося непогано.
Таким чином на зовнішньому фронті ситуація виглядала непогано, навіть занадто оптимістично, щоб бути правдою. І це мало сенс – був ще фронт внутрішній, на якому ситуація була далека від європейських ідеалів. Переслідування опозиції, згортання свободи слова, посилення корупції, невдалі реформи – звинувачення на адресу влади лунали з усіх боків. І як квінтесенція – справа Юлії Тимошенко: спочатку карна справа, потім взяття під варту, далі – засудження до ув'язнення і т.ін.
Європа не могла пройти мимо. Вона казала українській владі – "це не по-європейські" – спочатку шепотом, щоб не псувати загальну картину, потім голосніше, потім з погрозами, потім погрози почали набувати конкретного наповнення. І в першу чергу постраждала євроінтеграція – Угода про асоціацію була зі скрипом парафована лише наприкінці березня 2012 року, замість грудня 2011.
Зараз можна багато казати про те, чи справедливо сидить Тимошенко, чи треба було її взагалі чіпати, чи це наші внутрішні справи, чи треба було опозиції роздмухувати ситуацію до вселенських масштабів, чи треба було приплітати сюди футбольне Євро… Фактом залишається те, що Тимошенко сприймається зараз всім світом як політв'язень, і це переломити вже неможливо. Ряд експертів взагалі говорять, що Януковича підставили, але на мою думку мав факт переваги бажання позбутися головного політичного конкурента над здоровим глуздом і адекватним прогнозуванням наслідків такого кроку.
Фактично влада загнала себе в глухий кут цією посадкою і не може знайти вихід: випустити Тимошенко не дозволяє закон, а зробити це так як роблять в Білорусі – просто по команді Лукашенка – фактично прирівняє В.Януковича до "останнього тирана Європи". Не випускати – означає далі загострювати ситуацію. Про це красномовно свідчать події останнього місяця – бойкот ялтинського саміту, погрози щодо бойкоту Євро-2012, загальне пожорсткішення європейської риторики, привид санкцій тощо. Хоча, рівень тональності окремих європейських політиків викликає стійку уяву про наявність тут якихось власних, або "третьосторонніх" інтересів.
Але і в таких умовах робота в євроінтеграційному напрямку, часто не помітна широкому загалу, продовжується. Українське керівництво не стоїть на місці, на урядовому і відомчому рівнях триває кропітка робота по відпрацюванню процедурних, технічних моментів в рамках раніше досягнутих домовленостей і підписаних угод. Звичайно, ніхто зараз не каже про миттєве підписання Угоди про асоціацію – навіть виходячи із заяв української сторони про необхідність певної паузи в цьому питанні.
Так, після парафування 30 березня Угоди про асоціацію урядом було затверджено план адаптації законодавства України до законодавства ЄС, схвалено першочергові заходи інтеграції України до ЄС на 2012 рік. В рамках процесу отримання макрофінансової допомоги погоджено позицію ЄС з цього питання, а Мінюст розробляє законопроект про розширення повноважень Рахункової палати. Мінфіном підготовлено, у співробітництві з європейськими експертами, проект Стратегії розвитку системи управління державними фінансами, що є умовою для отримання коштів в рамках проектів секторальної бюджетної підтримки ЄС.
Після довгого зволікання протягом цього часу були визначені конкретні завдання та встановлені жорсткі терміни виконання зобов'язань України в рамках Договору про заснування Енергетичного співтовариства, зокрема, на рівні кабміну схвалено законопроект про забезпечення безперебійного постачання електроенергії споживачам та інвестування в інфраструктуру, внесено зміни до Закону "Про трубопровідний транспорт", НКРЕ затверджено Порядок доступу до Єдиної газотранспортної системи України.
В рамках сприяння демократизації та розвитку громадянського суспільства прийнято новий кримінально-процесуальний кодекс, Закон "Про громадські організації, схвалено Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства тощо. Проводиться робота по приведенню до вимог ЄС сфери державного управління. Так, міністерство юстиції в активній співпраці з європейськими експертами та експертами програми "СІГМА" відпрацьовує питання по вдосконаленню Закону "Про державну службу", доопрацюванню нового адміністративно-процедурного кодексу та законопроекту про адміністративні послуги.
Але найбільшого успіху було досягнуто у безвізовому діалогу України з ЄС. На сьогодні Україною прийнято 90% актів законодавства, необхідних для переходу від першого "законодавчого" до другого "імплементаційного" етапу виконання Плану дій по лібералізації візового режиму з ЄС. В рамках цього процесу також затверджено Програму протидії торгівлі людьми на період до 2015 року та прийнято пакет нормативних актів у сфері міграції. На стадії вирішення знаходиться таке важливе питання, як законодавче запровадження біометричних закордонних паспортів – було зареєстровано новий законопроект. Також підготовлено законопроект про боротьбу з дискримінацією, а проект відповідної Стратегії перебуває на розгляді у Президента.
Отже маємо такий здобуток. Питання – багато це, чи мало? Думаю, що в існуючій ситуації вже точно не мало. Про що це свідчить? Думаю про те, що українська влада залишається прибічником європейського вектору. Це також підтверджується тим, що занадто законсолідована "регіональна" влада не цурається залучати до цього процесу нові обличчя, а в уряді координація євроінтеграційних питань покладена на одну особу – першого віце-прем'єра Валерія Хорошковського. До речі, хоча Валерій Іванович і знаходиться в команді В.Януковича з моменту його приходу до влади, але він не є ні "донецьким" за пропискою, ні "регіоналом" за партквитком. Можна також пригадати його попередню не дуже успішну співпрацю з чинним прем'єр-міністром на ниві євроінтеграції.
Але на сьогодні, на моє тверде переконання, в уряді існує команда євроінтеграторів-однодумців, яка має підтримку перших осіб держави. Крім цього, вони можуть спертися на новостворений департамент євроінтеграції Кабінету міністрів. Думаю не за горами і створення більш потужного органу – окремого комітету по євроінтеграції
Цікаво, що весь пласт останніх напрацювань є темою обговорень українських високопосадовців зі своїми європейськими візаві. Так, під час останнього візиту віце-прем'єр-міністра Валерія Хорошковського до Брюсселю наприкінці квітня ці зусилля української влади отримали схвальну оцінку з боку єврокомісарів Ш.Фюле, К. де Гухта та Я.Левандовски. Окремо було відмічено прогрес у підвищенні інвестиційної привабливості, зокрема по вирішенню проблем європейських компаній в Україні. І це – перший раз за багато років! За словами В.Хорошковського – саме в цьому напрямі планується зосередити основні зусилля євроінтеграційного блоку уряду у найближчий час.
В той же час, основним лейтмотивом зустрічі, у висвітленні вітчизняних ЗМІ, стали "синці Тимошенко". І це також наштовхує на певні роздуми – може саме це було комусь потрібно.
2 
8759
Коментарі
1