— Андрій зараз у госпіталі. Проходить реабілітацію. Він чимало пережив. Досі не може прийняти смерть батька. Леоніда не стало, коли син був у полоні — у квітні цьогоріч на 51-му році життя. Я йому про це повідомила за місяць. Адвокати говорили, що був у розпачі, але взяв себе в руки. Відписав, щоб ми трималися і були сильними, — говорить Тетяна ДРАЧ, 44 роки, із Городка Іллінецького району.
Розповідає про сина 24-річного Андрія. Він — офіцер контррозвідки Служби безпеки України. Працював у Військово-Морських силах — служив в Одесі. У листопаді торік його захопили в полон росіяни, коли разом з іншими моряками суден "Нікополь", "Яни Капу" та "Бердянськ" проходив Керченську протоку, аби дістатися з одеського порту до маріупольського. 7 вересня Андрій Драч був звільнений разом з іншими моряками та 11 політв'язнями Кремля. Повернувся додому в рамках обміну полоненими між Україною та Росією. В ув'язненні пробув 9 місяців.
— Скоро син повернеться додому. Трішечки всі відпочинемо та усвідомимо все, що відбувається. Потім думатимемо про завтрашній день. Поки що нічого не плануємо.
Чому ваш син вирішив стати військовим?
— Я служила в Гайсинській військовій частині. Андрій не раз прибігав до мене на роботу. Бачив армійські будні. Йому сподобалося. Коли закінчив дев'ятий клас, то вступив до Севастопольського військово-морського ліцею. Ми не перечили. Він завжди був активним і спортивним хлопцем. Успішно склав іспити в Криму та показав високі результати з фізичної підготовки.
Коли він навчався, я весь час переживала, що він ще мала дитина, а вже так далеко від дому. Добре, що через Гайсин ходив тоді автобус "Чернівці — Севастополь". Часто відвідували Андрія, аби передати щось смачненьке.
Після ліцею він вступив в Академію імені Нахімова в Севастополі (2014 року був одним із курсантів, хто співав гімн України під час того, як сепаратисти знімали з академії український прапор та піднімали російський. — Газета.). Андрій — людина слова. Його поважали й курсанти, й викладачі. Приємно було чути від офіцерів добрі відгуки про сина. І в ліцеї, і в академії він був командиром відділення.
Андрій — співробітник СБУ. Як він опинився на судні 25 листопада торік?
— Працівники Служби безпеки є і в сухопутних військах, і у військово-морських. Забезпечують контррозвідувальний захист підрозділів.
Як дізналися, що він потрапив у полон?
— Спочатку мені сказали на роботі, що стався конфлікт у морі. Я не знала, що син на кораблі. Чекала на його дзвінок, бо він зазвичай набирав по два-три рази у день. Почала хвилюватися. Подзвонила невістці, але вона теж нічого не знала.
Лише наступного дня повідомили, що моя дитина в полоні. Це був удар. Здалося, що життя закінчилося. Не знала, що робити й до кого звертатися. Була істерика. Тільки за деякий час
опанувала себе. Поїхала до Одеси на роботу Андрія. Хлопці зустріли, все пояснили.
Поки син був у полоні, хто вас підтримував?
— Багато людей. Ніхто не пройшов повз. Кожен допомагав, як міг. Тяжко відчувати своє безсилля, коли просто б'єшся, а стіну пробити неможливо. Тому підтримка нас рятувала.
Особливо вдячна Володимиру Зеленському. Важко знайти підходящі слова, щоб описати його людяність і порядність. Особисто з ним спілкувалася не один раз. Він завжди казав: "Дайте мені трохи часу. Я поверну ваших дітей". І дотримав слова.
До його президентства нас підтримувала студія "Квартал 95". Не афішували, не піарились. Просто допомагали.
Дякуємо й адвокатам — кримчанам Артему Пепі й Тарасу Омельченку. Вони замінили Андрію рідних. Вдячні спецслужбам, командуванню військово-морських сил — командувачу Ігорю Воронченку та заступнику командувача Марині Каналюк, яка була на постійному зв'язку з нами. Помогла сильно Ніна Карпачова (колишня Уповноважена з прав людини в Україні. — Газета.).
Як підтримували зв'язок із Андрієм?
— Тільки через адвокатів. Писала електронні листи й надсилала їм. Вони роздруковували їх та передавали Андрію. А він писав від руки. Його листи надсилали звичайною поштою. Вони постійно приходили із запізненням.
Була інформація про приліт полонених 30 серпня. Знали про це?
— Так. О другій ночі 30-го числа мені зателефонував батько одного з полонених. Сказав, що серйозні джерела пишуть про повернення наших дітей. О восьмій ранку ми приїхали в аеропорт "Київ". Там уже були родини хлопців, багато журналістів. Але я відразу звернула увагу, що немає офіційних осіб. Зрозуміла, що щось не те.
Як готувалися до зустрічі 7 вересня?
— Зателефонували з офісу омбудсмена. Сказали, що все позаду. Запитали, скільки нас буде і хто. Кожному виписали перепустку. Зустріли в Києві. Все було організовано бездоганно.
Якими були емоції, коли побачили Андрія на трапі літака?
— Бачила, як сходять хлопці, а сина ще не було. Ті секунди здавалися вічністю. І тут — він. Я розплакалася. Не вірилося, що бачу свою дитину. Підбігла до Андрія, міцно обійняла. Він мене благав: "Мамо, не плач". А сам тримався. Він — мужчина.
1 
Коментарі