44-річний Сергій та 40-річна Марина Головні з міста Карлівка на Полтавщині — подружжя байкерів. Проїхали 7 тис. км, подорожуючи Росією, Грузією і Туреччиною. Мають 11-річну доньку Мирославу, яка теж їздить на мотоциклі.
Родина мешкає у приватному будинку в Карлівці. Йду в гості до байкерів 3 травня. На подвір'ї квітують тюльпани та іриси. У коридорі перед кухнею — напіврозібрані пральні машини. Сергій Анатолійович заробляє на життя ремонтом побутової техніки. Першою зустрічає Мирослава. Запрошує на каву. Одразу ж розповідає — цьогоріч на день народження батьки подарували їй мотоцикл "Геон Х" з об'ємом двигуна 125 куб. см. Також подружжя має синів 21-річного Олександра та Вільяма, 9 років.
— Мене навчив їздити старший брат. Знаю, як влаштований мотоцикл, мрію поїхати на зліт байкерів. Ми із Сашком часто катаємося. Однокласники, звичайно, трохи дивуються моєму не зовсім дівчачому захопленню. Добре, що мама з розумінням до цього ставиться. Хоч іноді й не випускає тренуватися, коли надворі мінусова температура. Хочу навчити її їздити, пояснюю, коли тиснути на передачу, зчеплення, але вона так і не наважується кермувати, — говорить тендітна русява Мирослава.
— Краще буду пасажиром, — усміхається господиня Марина Головня. — Захоплення мототехнікою, мабуть, передалося старшим дітям від батька. Сашко із татком може лагодити чи майструвати деталі до мотоциклів, а Мирослава любить їздити. Не вмовиш її побути вдома навіть тоді, коли за вікном мороз. Мріяла про мотоцикл. Сказала, що відмовляється від святкування і торта на день народження, аби тільки вистачило коштів на омріяний подарунок. А Вільям цікавиться комп'ютерами.
— Я також іще малим захопився мотоциклами, — пригадує Сергій Головня. Дістає телефон, щоб показати світлини. — 1997 року продав "Яву". В Україні започатковувався байкерський рух, хотілося мати справжній байк. Свій перший такий мотоцикл — "Сузукі" — придбав 2012-го в Ялті. Тоді міг розраховувати на певну суму, їхали зі старшим сином поїздом. Уперше поспілкувався з байкерами. Зрозумів, що байкерство — це не лише зовнішні атрибути, мотоцикл, шкіряна куртка, шолом. Передовсім — внутрішня свобода і глибока повага один до одного. Став товаришувати з байкерами із сусідніх областей, бувати на зльотах у Полтаві, Харкові. Там почуваєшся вільно, всі рівні, незалежно від того, які мають статки.
Торік навесні вирушили у мандрівку Росією, Грузією, Туреччиною, що тривала два тижні.
— У таку тривалу подорож ми вирушали вперше. Тож необхідно було все спланувати, продумати маршрут, — розповідає Марина Головня. — Моя мама підтримала ідею, також любить мандрувати. Я була відповідальна за дотримання маршруту, комунікацію, бо володію англійською мовою, та фінанси, адже гривні нам доводилося обмінювати на рублі в Росії, ларі у Грузії та ліри в Туреччині.
Їхали мандрівники через Ростов, Бєлгород, Кавказ.
— У Кабардино-Балкарії на Кавказі на нас дивилися так, ніби ми спустилися з іншої планети, — продовжує вона. — Оскільки час від часу спалахують збройні конфлікти між чеченцями й кадирівцями, тут дбають про безпеку. Блокпости в них озброєні, перевіряли документи, просвічували багаж. Запитували, чому вирішили приїхати саме до них. Ми відповідали, що їхній край туристично привабливий. Тут дуже гарні краєвиди. Нас запрошували в гості представники різних байкерських клубів, між якими, виявляється, точаться суперечки. Одні кликали за 200 кілометрів у Грозний, інший — у Беслан. На Кавказі так заведено — коли тебе запрошують у гості, то відмовою можна образити господарів.
— Ми проїжджали Ростов. Про політику з місцевими майже не говорили, — додає Сергій Головня. — Буває, скажуть: "Як там ваш Петя, так само, як і наш Вова?" та й по всьому. Перед кордоном із Грузією у кафе зустріли двох російських байкерів у дорогій екіпіровці. Один підсів до нас. Показав фото байків, розповів, що є господарем яхтклубу. Щоправда, його товариш, коли ми вже проходили митницю на кордоні з Грузією, спробував дорікнути: "хахли", Крим "профукали". Якось на заправці літньому чоловікові не сподобалося, що ми з України. Виявляється, служив в армії у Львові, свої образи на товаришів по службі адресує чомусь усім українцям. Дорогою назад під Ростовом на заправці місцеві жителі несподівано поскаржилися на своє життя. Мовляв, у Росії багато і нафти, і газу, а ціни на пальне зростають.
— Зустрічали в Росії кримських байкерів. У хлопців були міцніші мотоцикли, але ми говорили з ними на рівних, — веде далі Сергій Головня. — Вони поділилися наболілим — із кримськими паспортами та номерними знаками можна подорожувати лише Росією, бо їх ніде не визнають.
Найбільше запам'яталося подружжю грузинське місто Кобулеті — одне з курортних, розташоване на березі Чорного моря. Познайомилися з президентом тамтешнього байкерського клубу, який допоміг їм винайняти квартиру.
— Багато людей, чимало машин без бамперів на вулицях, але скрізь дуже чисто, охайно, — говорить Сергій Головня. — Грузини — відкритий, емоційний народ, відгукуються на прохання про допомогу. Ми не раз просили мобілки, щоб зв'язатися з рідними, жодного разу не відмовили. Для порівняння, спробуйте попросити телефон у незнайомця, хоча б і в Карлівці. Чи багато одразу ж на це погодиться? Схоже на те, що живуть грузини у достатку. Такий висновок можна зробити, скориставшись їхніми ґаджетами.
— Згадується ще один випадок. Зупинилися на каву, — розповідає Марина Головня. — У продавця не було 1 ларі, щоб дати нам здачу. Дізнавшись, що приїхали з України, несподівано скочив і на все кафе заспівав наш державний гімн, чітко вимовляючи українські слова, щоправда, з грузинським акцентом. Це був вияв поваги до народу, який, як і грузинський, понад усе цінує свободу. Розчулило до сліз.
Ще в цій країні дбають про безпритульних тварин. У них багато бездоглядних псів, але їх спеціальні служби контролюють, на вулицях виставляють їжу у пластикових мисочках.
Ми проїхали Туреччину від Чорного до Середземного моря. Захоплюють красою гори й ліси. Я раніше думала, що Туреччина — це лише море і пляжі, — посміхається Марина Головня — Широкі та якісні дороги. Через кожні 200 кілометрів розташовані блок-пости задля підтримки безпеки. У патрульних є планшети, наші дані внесли до бази, потім лише перевіряли.
— Наш маршрут пролягав не через курортні міста, а дорогами, якими не ходять туристи, — уточнює Сергій Анатолійович, показуючи фото з гірськими пейзажами, їхнім наметом і мотоциклом на тлі краєвидів. — Ми побували у містах Трабзоні та Мерсіні, проїхали гірськими стежками. Ліси густі, їх не вирубують так, як у наших Карпатах. Узбережжя Чорного моря — все в камінні.
— Якось на дорозі перед нами спинилася автівка. Вийшов водій, витяг із багажника баклажки з водою і мовчки віддав, — продовжує байкер. — Мабуть, подумав, що ми потерпаємо від спраги. Нас постійно запрошували в гості, у кафе, де безкоштовно пригощали запашним чаєм. Один із місцевих дозволив розбити намет на березі моря неподалік садиби. Душем і туалетом ми користувалися безкоштовно.
Показуючи світлини, Сергій Головня просить звернути увагу на фото покинутої заправної станції. Між плиткою проросла трава, але скрізь лад. Можна зайти до приміщення. Усередині — стіл, стільці, телевізор, електрочайник, аби подорожні могли зайти й перепочити.
— Мені аж боязко стало. Раптом звідси вже щось украли? А подумати можуть на нас, — зауважує.
Заходимо в гараж, де зберігаються шоломи, значки, деталі, подаровані друзями або привезені з байкерських зльотів.
— Нас часто запитують, чому ми не полетіли літаком на відпочинок, а вирушили у подорож на байку. Ніщо не замінить відчуття на мотоциклі. Навіть коли доводиться мокнути під дощами, — каже наостанок Марина Головня.
650 доларів витратило подружжя Головень за двотижневу подорож. Побували в трьох країнах, проїхали 7 тис. км.
3 
Коментарі