Нещодавно чоловік знайшов старі грамофонні платівки в бабусиному сараї. Нічого рідкісного: переважно радянські хіти сімдесятих-вісімдесятих. Деякі добряче подерті — мабуть, з улюбленими піснями. Їх слухали, коли ні мене, ні чоловіка ще й на світі не було. Ми ж в дитинстві користувалися вже касетними магнітофонами. Хоча був у моєму житті період, 2003–2004 роки, коли ми відривалися під музику грамплатівок. Мені було вісімнадцять і це була перша робота — гайсинське приватне підприємство "Архітектор". Михайло Федорович Паращук, шеф, — особистість цікава й весела. Якщо працювати — то працювати, але колективний відпочинок — то вже святе. Тоді всі наші корпоративи ми святкували в магазині нашого шефа — ясно, у неробочий час. А після застілля обов'язково були танці. Федорович діставав грамофон і запускав платівку. Спершу молоді кадри нашого підприємства були в шоці, але потім ми спіймали хвилю. І навіть Земфіра не дотягувала до "Черного кота" чи "Рыжика", не те що якісь "Руки вверх".
Та найбільше мені запам'ятався Старий новий рік. Свято подвійне, бо в нашого колеги Василя ще й день народження. Але так сталося, що шеф зламав ногу. Ну все, думаємо, танців не буде, настрій миттєво зник. Аж тут з'являється Федорович — гіпс до коліна, а він на роботі. Бере платівку й усміхається, він — за ді-джея. Тоді танцювали, як ніколи, а наступного дня, як не дивно, працювали з ще більшим ентузіазмом. Умів шеф підняти бойовий дух.
2 
Коментарі