— Вийшла на пенсію. Від суму не знала, куди себе подіти. Щоб розрадитися, стала вишивати. У молодості тяги не було. Навіть поняття не мала, як це робити, — говорить 68-річна Галина Чайка із села Рунівщина Полтавського району. 15 років вишиває наволочки на подушки, сорочки, рушники. Має 40 робіт.
Зустрічаємося на автобусній зупинці. Веде через засніжений парк до Рунівщанської сільської ради. Каже, там можемо поспілкуватися.
Галина Опанасівна нафарбувала губи червоним. Брови підвела чорним олівцем. З-під куртки виглядає біла вишиванка. На грудях червоне намисто. В руках тримає пакет. У ньому принесла свої роботи.
Сідаємо в кабінеті секретаря. Галина Опанасівна розкладає вишивки на столі.
— На кожній є квіти — маки, незабудки, фіалки, волошки. Люблю їх страшно. Також зображаю колоски, калину, голубів. Узори роблю на свій смак. Стараюся не повторюватися. Мої роботи — як картина. Можна вішати на стіну в рамочку. Років 15 тому був дефіцит на викрійки та узори. Згодом в Полтаві бабки стали торгувати журналами для вишивки. Купляла за троячку. Зараз із цим проблем немає. Я користуюсь інтернетом. Там можна знайти, що хочеш. Заготовок у магазинах повно — беру по 60 гривень.
Найбільше подобається майструвати наволочки.
— На першій вишила фіалки. Й досі на ній сплю. Далі були маки, чебурашки, лебеді. Сідаю до діла вечорами, бо в селі багато справ — город, порання біля худоби. Взимку виділяю більше часу.
Однак очі вже не ті. Як довго сиджу, починають боліти. Наволочку вишиваю за два тижні, іноді за місяць. Серед улюблених робіт — весільний рушник із написом "На вірну любов". На ньому закохані голуби у червоних, оранжевих і рожевих маках. На іншому рушнику із написом "На щастя, на долю" розмістила дуб, калину і два кільця. Це символи чоловіка й жінки. Є рушник із лебедями. Віддам його на весілля меншому синові Віктору. Він ще неодружений.
Чоловік Володимир Євдокимович, 71 рік, спочатку не розділяв захоплення дружини.
— Буває, сховаюсь і тихенько голкою працюю. Тільки ягодку закінчу, Володька гукає — скільки можна сидіти? Чого сердиться — не розуміла. Все ж попрано, зроблено по господарству. Мабуть, хотів уваги. А потом успокоївся. Як не сиджу за ділом — питає, чого не вишиваю. Роботи почали нравитися, хоч він і скупий на похвалу.
На своїй сорочці вишила кетяги калини.
— На грудях і плечах. Внизу прикрасила маками. Саму ж сорочку мені зшила місцева модистка Ірина Кочага. Вона секретар сільради. Сорочку вдягаю на День села та інші свята. До неї — темно-вишневу спідничку. Ще придбала червоне намисто. Справжня українка, — показує вбрання.
Донька 47-річна Лариса Гресь теж вишиває.
— Вона 15 років пропрацювала контролером у жіночій виправній колонії. Вийшла на військову пенсію і послідувала моєму прикладу. Зразу питала: як ти рахуєш стібки?
Але потроху стало виходити. Лариса вишила своєму старшому синові Віталію на весілля три рушники із лебедями й квітами.
Галина Опанасівна визирає у вікно. Сутеніє. Каже, пора йти додому. Живе на іншому кутку села.
У сільському клубі влаштовують виставки
Галина Чайка до пенсії працювала на місцевій молочній фермі. Чоловік був трактористом у місцевому колгоспі. Крім Лариси, мають сина 38-річного Віктора. Живе з батьками, не одружений. Є два внуки — 28-річний Віталій, 23-річний Владислав і правнук Роман, 4 роки.
Вишиті роботи Галини Опанасівни беруть до Рунівського сільского клубу на виставки до свят 8 березня, Святого Миколая, Дня незалежності.
У Рунівщині є й інші майстрині — Людмила Коваль, Галина Батюк, Віра Кочерга, Алла Левченко, Наталія Арапова, Зінаїда Черніченко, Наталія Янко, Марія Алберт, Тетяна Харасайло та Тетяна Шкутка.
— З подругами обмінюємося ідеями, показуємо вироби одна одній.
Це як клуб по інтересам, — каже Галина Чайка. — Навіть дітки вишивають, беруть приклад із батьків. На День села я отримала приз — блакитний будильник.
2 
Коментарі