— Найчастіше доводиться мирити чоловіків із жінками. Хотілося б, щоб і до мене ввечері приходив додому такий участковий, як я. Бо вже чотири роки у шлюбі, а досі сваримось із дружиною, — говорить дільничний білоцерківської поліції 28-річний Микола. Прізвище не називає. Одягнений у поліцейську форму, на руці великий чорний годинник. Палить цигарки "Собраніє".
Працює у Білоцерківському районі. Обслуговує вісім сіл — Чупиру, Потіївку, Озерну, Межове, Малу Вільшанку, Бакали, Коженики, Бикову Греблю. 26 липня домовляюся, аби взяв із собою на чергування. Їдемо об'їжджати населені пункти на оливковому "Ланосі", який належить тестеві поліцейського. Перша за маршрутом Томилівка.
При в'їзді в село — розмальована зупинка. На ній зображена карта України, калина та слова Святослава Вакарчука: "Не дивіться на Україну, як на землю своїх батьків. Дивіться на неї, як на землю своїх дітей. І тоді прийдуть зміни".
— Не обслуговую це село, але треба передати в сільраду людські кістки для перепоховання, — коротко каже Микола. Не пояснює, чиї саме останки мають поховати.
Із сільради до нас виходить дівчина в джинсах і чорній сорочці із вирізами. Представляється Наталією.
— Нате кістки і підпишіть мені бумагу про їхнє отримання, — дільничний віддає Наталії пакет з останками. Отримує розписку.
До нас під'їжджає на велосипеді 54-річний Олександр. До багажника ровера прив'язана свіжоскошена трава і серп.
— На початку липня у лікарні помер мій син. Копали для нього могилу і вирили людські кістки. Не знали, звідки взялися, бо місце на кладовищі нове. То і викликали поліцію, — пояснює.
Переїжджаємо хиткий міст через Рось до села Коженики. Він скрипить, гойдається під колесами. Виготовлений зі штахету.
— За день наїжджаю більше 200 кілометрів, — розповідає Микола. — За мною закріплений район. Напарник захворів, доводиться працювати самому. Важко. Додому приїжджаю не раніше дев'ятої вечора. Через це з дружиною і сваримось. 4-річну доньку майже не бачу.
По дорозі зустрічаємо кремезного чоловіка у шортах та в'єтнамках. Голий торс весь у татуюваннях. Дільничний говорить із ним кілька хвилин.
— Це місцевий авторитет Мальований. Більше відсидів, ніж був на свободі, — пояснює. — Каже, що бачив Вовку кілька годин тому. Ми його шукаємо. Треба скласти на нього протокол, бо не прийшов на відмітку в поліцію. А повинен з'являтися кожної суботи. Бо ж вийшов недавно із тюрми за пограбування (за законом кожен засуджений після звільнення щонайменше рік повинен відмічатися в поліції. — Газета). То забуде, то грошей на автобус немає. То переплутав дні і приїхав у п'ятницю, коли нікого не було.
Спиняємося біля недобудованої церкви на високому пагорбі. Із нього добре видно Білу Церкву. Поруч дерев'яний хрест і лавка. Сидить чоловік у брудних штанях. Палить.
— Що робиш? — питає в нього Микола.
Здогадуюсь, що це і є Володимир, якого шукаємо.
— Що, не бачиш? Каюсь, — відказує Вовка. — Жду, коли Скіф прийде. Поміг йому вранці здати метал. Він пішов за пляшкою і не вернувся. Вже додому до нього ходив. Ховається. Двері не відчиняє. Зустрів Мальованого. Він Скіфу записку передав.
Показує листок: "Скіф ти за посуду, яку побив, думаєш розчитаться? Казав, прийду на другий день і ніхера. Давай, шевелись. Дай Вовкі лаве. Метал здав, гроші у тебе є. Я жду. Кєша".
— Що завтра будеш робити? — запитує поліцейський у Вовки.
— У мене є трохи алюмінія. Поїду в Білу Церкву. Здам.
— А на отмєтку?
— А! І на отмєтку! Там же метал зранку приймають, я до одинадцяти вспію.
— На парламентських виборах я працював. Охороняв дільницю і бюлетені в селі Бикова Гребля. Поруч ставок, прихопив із собою спінінг. За пару годин наловив кілька кілограмів риби. Теща знайомого після роботи нажарила. Гарна була вечеря, — згадує Микола, коли їдемо далі — у село Озерна. — Зазвичай під час виборів кілька днів живемо на дільниці. Добре, коли голова комісії толковий. Тоді й обід організує, і комфортне робоче місце.
У селі стаємо біля підприємства, яке вирощує гриби. Зустрічає одна із керівників Євгенія.
— До нас прийшла працевлаштовуватись жінка із Білої Церкви, — пояснює. — Людмила стажувалася кілька днів. Коли їй запропонували праце-
влаштування й дали трудовий договір на підпис, влаштувала скандал. Кричала, що не дасть копії своїх документів. Вимагала заплатити за стажування. Написала заяви до поліції та прокуратури. Погрожувала засудити компанію. Виявилося, що вона адвокат. Керівництво фірми зв'язалося з її батьком. Той розповів, що дочка хвора на шизофренію.
У Шкарівці розшукуємо місцевого Миколу Розенталя, який місяць тому вкрав у родичів ТВ-тюнер. З подвір'я виходить жінка з незачесаним волоссям, одягнена в брудні чорні лосини. Позаду неї — замурзана дівчинка.
— Я Колю вигнала з дому, — каже. — Він на Таращанському масиві під мостом із бомжами живе. Якось бачили його там. Достав. То голий на капоті машини стрибає. То повістка до суду прийшла, бо аліменти не платить колишній дружині. Щодо тюнера, то Микола до сусіда пішов випити пляшку. Як схмелів, попросився прилягти на ліжко. Сусід із дружиною пішли на город працювати. Коли повернулися, гостя вже не було. Біля телевізора побачили обірвані дроти. ТВ-тюнер Микола поміняв на пляшку горілки.
Опитуючи людей, дільничний складає протоколи. Їх потім долучає до справ, пише висновки. Далі дає на підпис начальству і здає в архів. Нерозкритих справ у дільничних немає. Якщо бракує інформації або свідків, за місяць їх закривають.
Коли повертаємося до Білої Церкви, дільничному на телефон приходить повідомлення з чергової частини. Там — фото чоловіка з вироком суду в руках. Нижче написано: "Хто його знає? Прийшов до чергової частини і питає, куди тут здаватись у тюрму".
1 
Коментарі