Новосанжарський інклюзивно-ресурсний центр — вибілена одноповерхова будівля з пофарбованими в коричневий колір дверима на вул. Центральній, 64. Стоїть біля зупинки громадського транспорту, яку місцеві називають "Рентген". Раніше це було приміщення методичного кабінету, що ліквідували. До будівлі з одного боку ведуть сходинки, з другого — 12-метровий пандус, який обладнали нещодавно. Довкола дерев'яні фігури — подарунок від місцевого лісового господарства.
Заклад працює рік. Він був першим із подібних, створених на Полтавщині. Тут навчаються діти із затримкою психічного розвитку, порушенням інтелектуального, з аутистичними проявами, гіперактивні, з порушенням мовлення, вадами зору. Також батьки можуть перевірити, чи правильно розвивається їхня дитина відповідно до віку. Пройти діагностику, якщо є потреба на визначення айк'ю, сильних та слабких сторін. Це безплатно.
На вході зустрічає директорка закладу 44-річна Оксана Черненко, одягнена у білосніжну блузку. Запрошує до кабінету спеціалістів, знайомить із колегами.
— Ми нічого не змінювали, коректив у роботу та розклад не вносили, аби ви на власні очі побачили наші робочі будні, — починає Оксана Вадимівна. — Спеціалісти працюють з усіма дітьми індивідуально, бо різні нозології (проблеми зі здоров'ям. — Газета). Поєднувати їх важко. Окрім того, персональні заняття дають кращі результати. Хтось ходить у дитсадок чи школу, а додатково ще й на заняття в ІРЦ. Батьки приводять на визначений час.
У приміщенні обладнали кімнати для занять із практичним психологом, логопедом та вчителем-реабілітологом. Триває корекційне заняття в середньому 20 хв. Зі слів фахівців, це оптимальний час, оскільки далі дитина втомлюється і втрачає увагу.
У коридорі на стільці помічаю 56-річну Валентину Олексіївну, що очікує на онука. Вона привела його до спеціалістів.
— Мій онук народився рано — на 24–25-му тижні. Хлопчиків мало бути двоє, проте вижив лише Дмитрик (ім'я змінили на прохання сім'ї. — Газета). Він весь цей час бореться за життя і ми разом із ним. Інвалідність у нього з дитинства. Має багато хвороб, інколи стаються епілептичні напади, — витирає обличчя хусткою, потім складає руки на столі. — Нині йому 4,5 роки. Нам підказали, що є такий центр, відвідуємо вже рік. Донька на роботі, тож його воджу я. Дитина відвідує заняття із задоволенням, йому нравиться. Тут дуже хороші спеціалісти, дєвочки вніматєльні. Коли проїжджаємо з ним повз будівлю закладу, то показує пальчиком, що тут Катя (Катерина Гаврилюк — практичний психолог, яка працює з хлопчиком. — Газета). Він знає кольори, всі букви, але сказати не може. Вдома також учимо і граємось, канєшно, маємо різні розвивальні ігри — мозаїки, пірамідки. І тут балакали зі спеціалістами, вони підказали, як себе вести з такими дітками. Він дуже у нас тягнеться до дітей, але не можемо відвідувати садік — діти не понімають його і бояться, бо може вдарити. Тому змушені сидіти вдома. Мріємо про окрему групу в садіку саме для таких діток.
Валентина Олексіївна дозволяє зайти в кімнату, де проходить заняття її онука з психологом Катериною Гаврилюк. Просить фотографувати зі спини.
У цьому кабінеті — світлі шпалери, на одній зі стін наліплені сині метелики. Дмитро та Катерина Андріївна сидять неподалік від вікна за дитячим столом на невеликих стільцях — складають іграшкову піраміду за кольорами та формами. Довкола різнобарвні меблі, яскраві пуфи, різні розвивальні іграшки — рамки з вкладками, сортери, шнурівки, книжки.
Психолог дає хлопчику піднос із різними живими квітами та називає їхні кольори. Дає понюхати, торкається рослинами до його руки, аби відчув на дотик. Уголос промовляє відчуття. Рвуть удвох пелюстки на квітці та рахують їх. Після заняття Катерина Андріївна хвалить Дмитра, просить поплескати в долоні — малюк радіє. Найбільші емоції в дитини викликає рожева повітряна куля, яку надула психолог. Хлопчик починає підстрибувати.
— Моє завдання — навчити зосереджуватись, концентрувати увагу, слухати те, що кажуть, — пояснює Катерина Гаврилюк і переводить Дмитра до кімнати лікувальної фізкультури. Тут є шведська стінка, ортопедичні килими, фітболи, м'який конструктор, невеликий батут, "сухий дощ" (підвішений великий вінок із кольоровими стрічками. — Газета), намет із тунелем та сухий басейн із м'ячами.
Учителька-реабілітолог 27-річна Яніна Малимон гойдає Дмитра животом на фітболі. Він руками торкається до випуклих ортопедичних килимів. Далі переводить дитину у сухий басейн, дає ємність для м'ячів, просить позбирати помаранчеві. У цей час логопед 26-річна Ольга Бурда тримає рожеву кулю біля хлопчика, щоб зосереджувати його увагу.
— Найскладніше в нашій роботі, як на мене, бачити й усвідомлювати, що в нас багато таких особливих дітей і як важко батькам із ними. Це складно прийняти, — каже Яніна Малимон. — Я відносно новий працівник у центрі, але маю відчуття, що ледь не щотижня приходить нова дитина з особливостями розвитку. Жаль, що в районі багато дітей, яких треба пристосовувати до соціуму.
— Складнощі виникають, як правило, тоді, коли приходять нові дітки і триває час їхньої адаптації. А коли ми вже починаємо розуміти їхні сильні та слабкі сторони — значно легшає, — додає Олександра Палінчак, практичний психолог.
В онука 63-річного Дмитра Івановича цього дня також за розкладом заняття в інклюзивному центрі. Ім'я хлопчика та хворобу не називає, але погоджується на коротку розмову.
— Внукові 5 років, наступного року йти до школи. Але він ще не готовий, потребує певних удосконалень. Тут він навчається з логопедом, психологом, інколи відвідує й кімнату лікувальної фізкультури. Почали ходити в центр із квітня цього року, хоча про його відкриття я знав ще з самого початку. Бо працюю в сільському господарстві, тож завжди в курсі всіх новин району. Думали, що самі справимся, але бачимо, що спеціаліст таки дає дитині більше, ніж удома батьки. З їхніх слів, він уже пройшов адаптацію — не боїться лишатись без дідуся. Раніше плакав, а тепер із задоволенням відвідує заняття. Говорив тихо, тепер голосніше, упевнено.
4-річний Михайло — перший учень новосанжарського інклюзивного центру. У нього, зі слів бабусі 64-річної Світлани Іванівни, прояви аутизму. Говоримо по телефону.
— Мій онучок почав ходити в дитячий садочок. Була медкомісія, на якій була присутня директорка ІРЦ Оксана Вадимівна. Вона помітила, що наш хлопчик не говорив. Ми їй дуже благодарні. Ми й самі бачили, що з дитиною щось не так, але лікарі запевняли, піде в дитсадок — усе наладиться, заговорить. Раніше він сидів окремо, уникаючи дітей. Тепер більше йде на контакт, грається з дітьми. Спеціалісти центру йому як рідні. Всіх знає, обіймає при зустрічах та прощаннях. Нам зробили зручний графік — ходимо після сну в дитсадку.
Уклали договори з усіма ОТГ в районі
— Цього року провели обласний семінар-практикум для директорів ІРЦ — ділились досвідом як першовідкривачі. Спеціалісти пройшли фахову перепідготовку, зокрема з підвищення кваліфікації, ознайомилися з методикою роботи невербальної комунікації. Наші практичні психологи навчалися за міжнародними методиками. Тепер ми в очікуванні всеукраїнського екзамену, що дозволить їх застосовувати. Ними можна діагностувати різні вікові категорії — від 1 до 75 років. Ми уклали договори з усіма ОТГ в районі. І частково з Решетилівською ОТГ. Їхніх дітей обстежуємо, виявляємо сильні та слабкі сторони, — говорить Оксана Черненко. — Хочемо виграти грант, тоді зможемо найняти вчителя з образотворчого мистецтва. Створимо пересувну виставку робіт наших вихованців, поїдемо з нею по району.
2 
Коментарі