— У жінок військових є жарт: "Брак с военным — странный предмет, муж вроде есть, но его как бы и нет", — говорить 35-річна Ярослава ПОНОМАРЕНКО з Білої Церкви.
Розповідає про чоловіка Олександра, 37 років. Він військовий. Служить старшим солдатом за контрактом у 72-й бригаді ім. Чорних Запорожців. Пара разом 15 років.
— Із них під одним дахом прожили років три-чотири, — веде далі Ярослава. — Якщо й живемо разом, то все рівно мало спілкуємося. В армії ненормований робочий день. Коли чоловік приходить із роботи, весь вечір відповідає на телефонні дзвінки.
Познайомилися з Олександром 2005-го. Тоді нічого про військових не знала. Згадує:
— А наступного дня після весілля Олександр вийшов на службу. Почалися роз'їзди на полігони й навчання в інші міста. На пів року залишилася сама у Білій Церкві. Була вагітна, працювала, заочно навчалася в Києві. Олександр на шість місяців полетів у США. Там навчався за програмою НАТО з обміну досвідом.
Ми тоді квартиру біля кладовища наймали. В одній із кімнат висів портрет померлого хазяїна. Він повісився. Так і не наважилася запитати у вдови, в якій саме кімнаті. Переїжджала туди сама на восьмому місяці вагітності. Сумки перевозила маршруткою. Коли народила, щодня виносила дитячий візок на шостий поверх. Бо в домі не працював ліфт.
Маю знайомих, які пішли служити в армію до своїх чоловіків. Та їхнє життя стало ще гіршим. Теж ходять у наряди. Служать на Донбасі. Дітей залишають самих або віддають більшу частину зарплати на няньку. Виховують по телефону.
Аби бути дружиною військового, потрібно стати електриком, сантехніком та автомеханіком одночасно, сміється Ярослава.
— І при цьому ще й хранителькою домашнього вогнища. Та коли чоловік удома, допомагає — куховарить, вчить із дітьми уроки. Для мене таке життя стало нормальним. А знайомі дивуються, як витримую.
Щоб жити із військовим у шлюбі — потрібно терпіти самотність і довіряти. Знаю багато сімей, що розвалилися. Пам'ятаю, один чоловік пішов до іншої жінки, бо дружина не зрозуміла, що йому довелося пережити на війні. Другий приїхав з АТО й застав жінку з коханцем. Третій привіз звідти нову сім'ю й подав на розлучення.
Ярослава виховує сина Олексія, 13 років, та доньку 10-річну Софію. За час шлюбу найважче жилося у Миколаєві. У 2015–2017 роках там служив Олександр.
— Зі мною конфліктувало російськомовне подружжя. Не любили військових. Викликали поліцію, — згадує. — Підмовляли мешканців будинку виселити нас. Після чергової сварки з сусідами зателефонувала чоловіку в АТО. Кричала і плакала. Мовляв, кого він там захищає, якщо за власну сім'ю немає кому вступитися. Наступного дня із чоловіком пропав зв'язок. Думала, загинув. Картала себе. За два дні зателефонував. І з сусідами поговорив. Перестали чіплятися. Що саме сказав — Саша не зізнався.
— Дружині офіцера важко збудувати кар'єру. В кожному місті доводиться шукати нову роботу. Бабусі й дідусі живуть далеко, немає на кого залишити дітей. Плюс такого шлюбу — не буває сірих буднів. Коли приїжджає чоловік, то це завжди застілля й гості. Ми ніколи не сидимо вдома. Намагаємося вмістити в кожен день стільки подій, скільки інші проживають за місяць.
2 
Коментарі