В Новорічну ніч на 2015-й я потрапив на операційний стіл з апендицитом. Роботу виконав знайомий хірург. Уболівальник футболу, який чудово знав про мою пристрасть до "Мілана". Пообіцяв, що 6 січня – в день чергового матчу – я вже буду вдома. І слово стримав. Те, що "Мілан" ганебно програв той поєдинок, від Дмитровича не залежало.
Тепер бачимося з ним через стан здоров'я матері. Говорити про купу її болячок – не надто приємна річ. Тому розбавляємо теми футболом.
Хоча й тут Дмитрович хмурніє. Напередодні Євро наша збірна грала товариський матч із поляками. Поступилася – 1:3.
– Вчисту, – рубає співрозмовник. – Фізично нас просто розтрощили. Болісно ще те, що до перемоги поляків практично не доклався їхній головний гравець Роберт Левандовський. Взагалі не бачу шансів у нас на вихід із групи.
Згадую те саме слово Дмитровича майже десятирічної давнини. Настрій пригнічений. Він не стає кращим після ганебної поразки від Румунії. Від дзвінка лікареві утримуюся. Роблю це тільки тоді, коли виграли у Словаччини.
Дмитрович у піднесеному настрої, хоча й розуміє: щоб вийти далі, треба обіграти Бельгію з Кевіном Де Брейне – людиною, яка точно входить до трійки найкращих у світовому футболі.
Не обіграли. Добре, що матері покращало й того прикрого дня можна було не консультуватися з Дмитровичем.
Просто констатувати, що й тут його слово виявилося пророчим.
1 
1
Коментарі