Один український міністр іще до того, як став міністром, працював дрібним клерком в обласному архіві. А що розкрадання архівів, як і всього іншого, ще не стало тоді основним заняттям місцевих "еліт", наш архіваріус, назвімо його Мішенька, робив типову для того часу кар"єру. Він очолював комсомольську організацію — із перспективою очолити згодом партійну, а потім іще якусь. Одне слово — потрапити до номенклатури.
Мішенька був чи не єдиним чоловіком у тій установі, тож усі співробітниці закохувалися в нього по черзі, а деколи й одночасно, створюючи на цьому ґрунті нездорову конкуренцію. Одна з них закохалася в комсорга так глибоко, що наважилася сама попросити його руки. А коли він ухильно послався на сувору матусю, закохана комсомолка відважно звернулася за Мішенькиною рукою й до неї.
— Нет, деточка, — відказала матуся, — у меня на Мишеньку другие планы: он будет делать карьеру. А вот у него есть дядя — старый холостяк, и на аккордеоне играет. Не угодно ли?
Нет, деточка, у меня на Мишеньку другие планы
Mішенька справді зробив кар"єру — став міністром, перевершивши найрожевіші сподівання своєї матусі. От тільки "украинская незалежность" виявилася неприємним додатком до кар"єрного зростання. Років 25 тому ні матуся, ні сам Мішенька навіть уявити собі не могли подібного безглуздя. Одна ж бо річ — бути поважним міністром чи депутатом, інша — складати офіційні документи або й, прости господи, іспити на "этой мове".
Тож коли я дивлюся тепер на цих бідолашних мішеньок у парламентській залі та урядових кабінетах, то замислююся, а чи не краще було б для них, та й для нас усіх, якби вони грали собі ціле життя на акордеонах. Чи принаймні керували партійними організаціями в обласних архівах і на овочевих базах.
1 
1
Коментарі
14