"Ідьом у кафе, вип'єм по 100 грам і помиримося"

 

50-річна Наталія ЗвариЧ із села Станіславчик Жмеринського району Вінниччини чотири роки сперечається за межу з сусідами Жижикіними.

Наталія живе із чоловіком, матір'ю та вітчимом. Разом доглядають 19-річного Богдана та 24-річного Ярослава, хворих на дитячий церебральний параліч. Хату купили 2005 року.

— Ми всі родом зі Станіславчика, тільки раньше жили на другій вулиці. 1990-го хату продали і виїхали в Крим, бо лікар радив змінити клімат. Наташа родила слабого Ярославчика, старалися його вилічити. Оселилися під Саками. Потом Наташа забєременіла знову. Врачі обіщали, шо дитина буде здорова. Але Богдан теж слабий. Ми в Криму мучилися. Діти ночами плачуть, газу і води нема, з мінералки варили борщ, автобус до міста ходив раз у сутки. Рішили вернутися в Станіславчик, — розповідає 68-річна Марія Рожок, мати Наталії Зварич.

Родина купила хату на околиці села.

— Зразу з Жижикіними по-харошому були. Моя Наташа з Нюсьою (Ганною Жижикіною. — "ГПУ") колись 10 років робили в одній бригаді проводників. А скандали почалися, як Наташа схотіла приватізірувати землю. Оказалося, Нюся першою зробила приватизацію і заграбастала собі сім метрів, де наші садок і кухня, — продовжує Марія Яківна.

— Не можу тепер землю оформити, бо межі не підписують, — говорить Наталія Зварич. — Нюся сказала: хочеш подпісєй — постав могрич. Я рішила добиватися правди ради принципу. Визвали комісію зі сільради. Комісія ставить два брєвна як межі. Але за ніч Жижикіни познімали ті стовпчики. Нюся заздрить, бо в мене скрізь порядок, а не як у неї. Всьо робить на зло. У мене слабі діти, маю багато стірки. Тільки вивішаю сушити, так зразу запалюють мусор, шоб мені дим ішов. А то раз здохла в них собака. То викинули її на гній під нашим городом. Жара, вонь. Іздіваються. Остання капля була 8 серпня. Покропили ядом бур'ян у провулку і виїхали на два тижні. Ми тими випарами дихали, моя мама потєряла сознаніє, вітчим получив запалення легень, Ярославчик покрився алергією. У нас дві корови. Одна скубнула тої трави і запоносила. Мусили продати за 3 тисячі.

Ганна та Михайло Жижикіни працюють провідниками.

— Я казала Наташі: ідьом у кафе, вип'єм по 100 грам і помиримося. Це ж дурістіка. А вона говоре: я зараді принципа. Істірічка. Прикривається больними дітьми, жалоби пише, — каже 53-річна Ганна Жижикіна. — Раз ми їздили в Адлер на четверо суток. Приїжджаємо, а вона скопала межу, об'єднала городи. Пока нас нема, роблять тут, шо хочуть. У мене, може, й безпорадок, бо нас часто нема вдома. Я вже готова їй шо хоч підписати. Так не можу, бо земля наклалася на землю, треба тільки через суд.

Землевпорядник Станіславчицької сільради 35-річна Тетяна Крисько каже, що суперечку може вирішити лише суд.

×