До Хмельницького центру реабілітації для безпритульних 1 лютого привезли 77-річного Петра Разіна. Доти він два роки жив у хліві. Його вигнав єдиний син Віктор.
— Я пройшов Афганістан, але не думав, що людина може жити в таких условіях, — каже завгосп центру Василь Худайбердієв, 63 роки. — Мороз тоді був до тридцятки. Ми зайшли в той сарай, там усе захаращене. Чоловік лежав на якомусь тапчані. Ноги простягнув, руки склав на грудях. Думали, вже всьо, але він стогне.
Чоловік звестися не міг. Його винесли на руках. У центрі відігріли, нагодували, поголили, переодягнули.
— Я думав, що другої ночі не переживу, — розповідає Петро Разін. — Склав руки, зібрався вмирати. То я другий рік там живу. Як жінка померла два года назад, так син мене до хати не пускає. Там у нього нова пасія. То вона ним крутить як хоче.
Працівники центру розносять обід. Петро Разін хапає намащений смальцем хліб, обома руками запихає до рота. Крихти ловить долонями. Теж закидає до рота. Чай випиває одним заходом.
— А це що? — показує на сосиску. — Така ковбаса? Мені Вітя іногда їсти приносив. Він добрий, я не жаліюся. До мене приходили грітися котик і собачка. Вони коло мене, а я коли них грівся. На вуха вдягав шапку. Накривався старим пальто. А тут такі морози взялися. Сначала я мерз, а потім і не мерз. Був готовий помирать. А зараз не хочу. Ну все, тепер можу тиждень не їсти, — поплескує себе по животі.
Петро Разін з дружиною і сином мешкав у приватному будинку на вул. Північна. Це на околиці Хмельницького, на березі Південного Бугу.
— Я не можу Вітю поняти, — каже сусідка 62-річна Валентина Богуцька. — У мене собачка і та спить на дивані. А то рідний батько. Хоч на зиму взяв би його в хату. В тому ж сараї ні світла, ні грубки.
Петра Петровича періодично підгодовували мешканці довколишніх 9-поверхівок.
— Я не раз підгодовувала, — розповідає Олена Касілова, 72 роки. — То чайку гарячого принесу. Замерзає ж людина. Якось договорилася, щоб його забрали в інтернат. Сказали Віті, щоб відвіз. А він не відвіз. Бо за батька в інтернаті треба платити.
У Разіних навколо хати було 60 соток землі. Сотка на березі Південного Бугу коштує $1 тис.
— Вітя продав нашу землю і купив собі іномарку, — каже Петро Разін. — Таксує. Але я на нього не в обіді. Вітя, ти ж у мене найкращий син. Я не знаю, скільки ше мені лишилося, провідай мене, — плаче.
Віктора Разіна застати протягом тижня не вдається. Сусіди кажуть, він знає, де батько, але провідувати його не хоче. Петро Разін може жити у центрі для безпритульних не більш як півроку.
3 
1
Коментарі