Норвежець Тур Хейєрдал вважав, що цивілізація веде людство до загибелі. Напередодні Різдва 1936-го він узяв шлюб із 21-річною студенткою Лів. А вже наступного дня 22-річний мрійник разом із дружиною вирушив на полінезійський острів Фату-ґіва. Пара прожила в джунглях рік, після чого Тур і Лів ледь уникли ампутації ніг.
Однак на Фату-Ґіві та сусідньому острові Ґіва-Оа Хейєрдала зацікавили кам"яні велетні. Їхні розміри дуже нагадували подібні скульптури у Південній Америці. Норвежець також звернув увагу на перекази місцевих жителів. У них стверджувалося, що їхні предки припливли на острови зі сходу. І тут йому спало на думку: чи батьківщиною полінезійців не могла бути Південна Америка, а не Південно-Східна Азія, як на той час уважалося в науці?
Повернувшись додому, Тур спробував довести можливість стародавніх плавань із Південної Америки до Полінезії. Однак Друга світова війна не дала йому закінчити трактат. Після демобілізації з війська Хейєрдал знову занурився в роботу. Восени 1946 року він розіслав примірники свого рукопису відомим ученим. Більшість повернула їх, не читаючи. А доктор Герберт Спінден зауважив: щоб дістатися островів Тихого океану, в індіанців не було потрібних суден.
— Але ж вони будували бальсові плоти, — заперечив Тур.
— А ви самі спробуйте пройти на плоту до тихоокеанських островів, — відказав Спінден.
Тоді Хейєрдал взявся відтворити пліт стародавніх індіанців і здійснити на ньому плавання через Тихий океан до островів Полінезії. Він позичив гроші у кількох кредиторів. І запросив у подорож, яка не вкладалася в рамки здорового глузду, 33-річного однокласника Еріка Хесельберґа, фронтових друзів — 29-річного Кнута Гауґланда27-річного Торстейна Робю, 31-річного інженера Германа Ватсінґера та 26-річного шведського етнографа Бенґта Даніельсона.
У перуанському порту Кальяо місцеві жителі із жахом спостерігали, як шестеро білих будували пліт із колод бальсового дерева. На конструкцію приходили дивитися і прості моряки, і адмірали. І кожен вказував на якийсь недолік, який не дозволить подолати кілька тисяч кілометрів. Місцева влада, щоб уникнути міжнародних непорозумінь, узяла з Тура розписку, що команда сама відповідає за наслідки авантюри. Але Хейєрдал вірив у свою теорію. Судно назвали "Кон-Тікі" — на честь бога давніх індіанців. 28 квітня 1947 року воно вийшов в океан.
Пліт відразу потрапив у течію Гумбольдта і плив лише на захід, повернути назад чи вбік він не міг.
Рушійними силами для нього були течія і східний вітер. Уже на другий день плавання розпочався шторм. Хвилі врівень з дахом каюти три доби шарпали крихітне судно. Однак "Кон-Тікі" перекочувався з хвилі на хвилю, а вода, що заливала палубу, швидко зникала між колодами.
П"ятого дня океан заспокоївся і вже не турбував штормами аж до закінчення плавання. Життя експедиції ввійшло у буденний ритм. Традиційно ранок починався зі збирання летючої риби, яка за ніч падала на палубу. Потім купання в океані та сніданок. В інший час Бенґт виконував обов"язки економа, Герман займався метеорологічними вимірами, Кнут і Торстейн поралися біля радіостанції, Тур вів записи і робив кінозйомку. Ерік лагодив вітрило чи щось із такелажу, а опівдні вимірював координати.
Учені вважали Хейєрдала не дослідником, а авантюристом
Якось до них наблизилася китова акула — найбільша риба у світі. Коли вона підпливла під пліт, її голова виднілася з одного боку, а весь хвіст з другого. Одного її удару було досить, щоб рознести "Кон-Тікі" на друзки. З годину понервувавши мореплавців, хижак подався геть.
Часто навідувалися кити. Але й вони поводилися мирно, жодного разу не зачепивши ні стерна, ні плоту.
21 липня погода зіпсувалася. Небо затягнуло хмарами. Герман анемометром замірював силу вітру й оступився. Високі хвилі відносили його все далі й далі. Тостейн схопив линву рятувального круга. Та вперше за весь час подорожі її заклинило. Друзі кидали Герману прив"язаний линвою рятувальний круг, але вітер відносив його назад. Коли не залишалося жодної надії на порятунок, Кнут пірнув в океан. У руках він тримав рятувальний круг із линвою. Щоразу, як голова Германа з"являлася на гребені хвилі, Кнут зникав. І навпаки. Нарешті обоє міцно вхопилися за круг. Товариші на плоту потягли з усіх сил.
Вранці 7 серпня, на сто перший день плавання, шлях перетнув атол Рароіа, кораловий бар"єр якого простягався на 50 миль. Обійти його було неможливо, тому почали готуватися до зіткнення. Усе цінне команда заховала в каюті. Зайве викинули за борт, аби пліт міг перескочити через риф. Документи, щоденники, кіноплівки запакували у непромокальні мішки.
Екіпаж тримався, хто як міг, доки потужні хвилі били плотом об риф. Врешті "Кон-Тікі" зачепився за риф і мандрівники перестрибнули на скелі бар"єра. Найбільше постраждав Бенґт, який отримав струс мозку під час падіння щогли. Та вони на плоту таки перепливли Тихий океан.
Спочатку скандинави вели життя робінзонів: майстрували житло, ловили рибу, збивали кокосові горіхи, досліджували навколишні рифи й острівці. Побачивши вогонь, припливли тубільці, які жили на іншому боці атолу. Вони влаштували бенкет з піснями і танцями. Свято тривало кілька днів. Перервала його французька урядова шхуна, яка переправила мандрівників на Таїті. До Сан-Франциско (США) вони дісталися на норвезькому теплоході.
Щоб розрахуватися з боргами, Тур написав книгу "Експедиція на "Кон-Тікі", яку переклали майже 70 мовами світу.
Доволі довго вчені вважали Хейєрдала не дослідником, а авантюристом. Однак у вересні 1949 року Шведське королівське географічне товариство нагородило його срібною медаллю. Далі нагороди посипалися з усіх кінців світу. Повне визнання настало 1961 року на Х Конгресі з археології Тихого океану. Тоді 3 тис. його учасників одноголосно підтримали резолюцію, згідно з якою разом з Південно-Східною Азією батьківщиною народів, котрі прийшли на тихоокеанські острови, і їхніх культур була й Південна Америка.
Легендарний пліт нині зберігається в музеї "Кон-Тікі" в Осло. 1951-го фільм, знятий під час експедиції, отримав "Оскара" як краща документальна стрічка. За чотири роки на різних фестивалях вона зібрала близько 50 призів.
2 
1
Коментарі
1